Місто Сатанів у 1795 році: як виглядало місто за інвентарем Потоцьких

Звідки ці цифри

Справа 4439 — це зошит на 62 аркуші, у якому вміщено господарські звіти трьох ключів Потоцьких на Поділлі: Сатанівського, Тарнорудського й Скіпецького. Збереглася вона в архіві латифундії, що мала головну управу в Ланцуті на Підкарпатті: саме туди управителі пересилали поштою свої рахунки. Перші дев’ять аркушів стосуються Тарнорудського складу й січня–березня 1794 року. Далі йдуть описи худоби, дерева з лісів, продаж напоїв, а від аркуша 22 — зведені рахунки й підсумки річного доходу 1795 року за інвентарями. Сатанівському ключу в цій справі присвячено майже половину матеріалу: аркуші 8 (продаж напоїв у міських шинках), 32–33 (річний дохід міста Сатанова), 34–45 (дохід сіл ключа) і 16–17 (видача дерева з сатанівських лісів).

Те, що дійшло до нас, — це не легенди і не перекази. Це числа, імена й підсумки, які здебільшого сходяться до гроша. Завдяки цьому Сатанів 1795 року вперше можна побачити не як назву на мапі, а як господарський організм із конкретними шинкарями, орендарями, цехами ремісників і витратами на костел.

Структура Сатанівського ключа

Сатанівський ключ — це не одне місто, а місто плюс кілька сіл і фільварків. За інвентарем 1795 року до нього, окрім самого Сатанова, належали:

• Войтовинецькі фільварки (з Підосиківкою, Богостівкою, Преображенськими  і Горбанівкою) — 17 275 зл. 14⅔ гр. річного доходу;
• Сатанівка (Сатанівець, село з млином і шинками) разом із підпорядкованими Мартинківцями і Юринськими  фільварками — близько 22 638 зл.;
• Іванківці з Кшитовом  і корчмою Мислівкою [?] — 29 723 зл. 15⅖ гр., найбільше село ключа;
•  дідичне — окреме село, описане на арк. 45 (тільки перша сторінка, повної суми в справі немає);
• Місто Сатанів — 49 569 зл., тобто більше, ніж усі разом узяті села ключа.

Сума доходу самого міста — це 49 568 злотих 19 грошів, з яких 199 зл. 3⅓ гр. щорічно відраховували на бідних при сатанівському костелі для шпиталю за фундаційною грамотою (жито, пшениця, гречка, горох, пшоно, масло, сир, три відгодовані свині). Після цього відрахування на чистий річний дохід лишалося 49 369 зл. 15⅔ гр.

Для порівняння: Тарнорудський ключ (передмістя Тарноруди, Канівка, Зайчики, Постолівка, Липівка, Гречани, Бубнівка) давав близько 68 301 зл. річного доходу. Одне місто Сатанів — 73 % від цієї суми. Це співвідношення показує, що Сатанів для Потоцьких був не периферією, а справжнім міським центром краю, поряд з яким Тарноруда виглядала слабшою хоча й містом була теж.

З чого складався дохід міста

Підсумок річного доходу міста Сатанова — це, по суті, вся тогочасна економіка містечка, перекладена на одну відомість. У ній три великі блоки: повинності міщан-християн, повинності єврейської громади і прибутки від пропінації та оренд.

Кілька рядків варто прочитати окремо.

Пропінація — більше половини. 26 437 зл. — це дохід від продажу горілки, меду й пива в міських шинках. Це більше, ніж платили всі християни й усі євреї міста разом узяті (5 668 зл.). Іншими словами, головним джерелом грошей для власника була не земля і не ремесло, а горілка. Те саме, до речі, ми бачимо в Тарноруді: пропінація в першому кварталі 1794 року принесла 7 567 зл. — 37,7 % усіх надходжень. Але в Сатанові, де шинків було в рази більше, частка пропінації була ще вищою.

Три міські млини — 8 000 зл. Це друга за розміром стаття після пропінації. Тарнорудський ключ з усіма своїми млинами (два в Тарноруді, чотири в Зайчиках і Постолівці, по одному в Липівці й Бубнівці) давав у 1795 році близько 12 800 зл. млинової оренди — тобто три міські млини Сатанова були еквівалентом приблизно половини тарнорудського млинарства.

Мурований заїзд — 1 500 зл. Це була не просто корчма, а кам’яна будівля — «Austerya murowana». У ХVIII столітті мурованих споруд у подільських містечках було мало: зазвичай шинки стояли в звичайних дерев’яних хатах. Мурований заїзд — це ознака того, що Сатанів був справжнім містом і через нього проїздили купці, яким потрібна була не кімната, а стайня і двір.

Рабинство — 1 960 зл. Це найбільша одноразова стаття в блоці «від євреїв». Потоцькі, як власники міста, мали право дозволяти чи забороняти євреям мати власного рабина. Це право кагал мусив щороку викуповувати: 960 зл. платив сам рабин, 1 000 зл. — кагальна громада. До цього додавалося ще 600 зл. від кагалу за окремим записом. У тарнорудських звітах прямої аналогії цьому немає, але в боргах за 1796 рік ми знаходимо «сатанівський кагал — 1 500 зл. за дозвіл на рабинство»: це недоплачене за попередні роки. Тобто це було не побажання, а реальна щорічна стаття доходу, яка легко перетворювалася на борг.

Шинки: тридцять імен і одне місто

Пропінація трималася на шинках, а шинки — на орендарях. У березні 1794 року писар склав повну відомість напоїв, виданих із сатанівського складу до шинків ключа. Це найцінніше джерело про людей, які тримали в своїх руках міську торгівлю горілкою.

Сам Сатанів («схеда Сатанівська») нараховував 27 шинків за цим переліком, і майже всі орендарі були євреями. Серед імен: Гершко з заїзду (найбільший шинок — 352 кварти звичайної і 40 кварт алембікової горілки, 27 гарнців меду, 3 бочки й 23 гарнці пива), Дувид Абрамович, Хаїм Гершкович, Ліпа на Воловому, Лейзор на [, Янкель Мошкович, Арон на Лейзоровому, Копелова вдова, Іцко Даніків, Абрамко Яновський, Шлома Мошкович, Мендлова вдова, Іцко Лейзорович, Лейзор Ку[?]єк, Шломова вдова, Арон на [?]-овому, Хаїм [?]льов, Фа[?]шель Беркович, Лейзор [?]водський, Шахнова [?] вдова, Дувид Симонович, Шая [?] Лип[?]ів, Гершко Срулович, Шмуйло [?]мович, Ханця [?], Кунова, Берко на Лейбовім, Зейлік Шмойлович, Едель з Дворку [?].

Серед сіл ключа: Мацей із Сатанівки (336 кварт горілки, 32 гарнці меду, 2 бочки й 20 гарнців пива — це найбільший сільський шинок), Іоз з Іванківців, Гершко з Іванківців, Іос із [?]ітова, [?]хман із [?]итниці.

Впадає в око кілька рис.

По-перше, серед орендарів — кілька вдів. Копелова Вдова, Мендлова Вдова, Шахнова Вдова — усі три тримали шинки в Сатанові. Це ознака того, що горілчане підприємництво в місті було доступне й для жінок-єврейок, які після смерті чоловіка не віддавали справу, а продовжували її самотужки. У Тарноруді подібну картину бачимо в особі Рисиної Лейбової [?], шинкарки, яка тримала дім у містечку в березні 1794 року.

По-друге, імена записано за тогочасним звичаєм: власне ім’я й по батькові. «Сруль Абрамович» — це Сруль, син Абрама. Той самий Абрам, від якого походили одночасно орендарі шинків у Зайчиках (Сруль Абрамович), у Ріпні (Анкель Абрамович) і в Сербинові (Шимон Абрамович) — усі три, можливо, брати, що тримали шинки в сусідніх селах Тарнорудського ключа. У Сатанові так само: Дувид Абрамович, Фа[?]шель Беркович, Хаїм Гершкович — це цілком ймовірні брати або батько й сини, які разом вели горілчане діло в місті.

По-третє, у місті працював заїзд Антонія Кшижановського [?] — єдиного християнина-шинкаря у всій відомості. Він тримав «Austeryę» (заїзд) із 480 квартами звичайної горілки на місяць — це рівень найбільших єврейських шинків міста. Тобто християни в Сатанові не були витіснені з торгівлі горілкою: принаймні один великий заїзд тримав поляк.

Ремесла і цехи

Сатанів мав шість ремісничих цехів, і кожен платив панщину грішми. За інвентарем 1795 року в місті налічувалося:

Це лише ті ремісники, які мали власні господарства й обов’язок панщини. Крім них, у місті жили єврейські ремісники (кушніри й кравці згадані в блоці «від євреїв» — 144 зл. чиншу з обох цехів), а також ткачі, які не входили до цехів. У самій Сатанівці — 35 ткачів, у Юринських фільварках — 3, у дідичному селі — 5, у Сатанівці — ще 35 [?], загалом у ключі — 73 ткачі.

Окремий статус мали міщани, що тримали селянські грунти між селянськими полями. У документах 1795 року поіменно названо 19 таких міщан: вони відробляли панщину як селяни, бо землю в них було селянську, не міську. Аналогічну картину бачимо в Юринських фільварках, де записано 5 міщан-«парових», що тримали ґрунти між підданими.

Для порівняння: у Тарноруді ми не бачимо такого розгалуженого цехового життя — у ключі на 734 двори налічувалося лише 62 ткачі. Сатанів з його 108 цеховими майстрами був справжнім ремісничим містом, тоді як Тарноруда залишалася торгово-шинкарським містечком.

Кагал і єврейська громада

Єврейська громада Сатанова в документах 1794–1796 років постає як окрема фінансова одиниця, яка регулярно платить пану, але й регулярно йому винна. У річному балансі 1795 року кагал фігурує одразу в кількох статтях:

• Рабинство: 960 зл. від рабина + 1 000 зл. від кагалу = 1 960 зл.;
• Ще 600 зл. від кагалу (за окремим записом);
• Лій від різників-євреїв: 100 зл.

Разом — 2 660 зл. щорічних платежів від єврейської громади, не рахуючи чиншів із крамниць, кравців і кушнірів (903 зл. 24 гр.).

У поясненні залишку на 1 січня 1797 року з’являється окремий борг: «сатанівський кагал — 1 500 зл. за дозвіл на рабинство». Тобто на додачу до щорічних 1 960 зл. за рабина кагал ще й заборгував за попередні роки. Це не випадкова стаття: у тій самій пояснювальній записці 65 491 зл. із загальних 99 тис. боргів маєток відносив до «непевних до стягнення» — і кагалівський борг був серед них. Інакше кажучи, навіть у такому відносно заможному місті, як Сатанів, єврейська громада не завжди могла вчасно розрахуватися з власником за право мати рабина.

Три фільварки пішли в продаж

У першій половині 1796 року Потоцькі почали розпродувати свої маєтки на лівобережжі. Серед перших «пішли в продаж» (w sprzedaż poszły) три фільварки Сатанівського ключа — Веселець, Борщівці й Радківці — і один фільварок Тарнорудського ключа, Соломна. Управитель М. Тшебенський склав для Ланцута детальну оцінку того, що в кожному з фільварків лишилося на день передачі — 24 березня 1796 року.

Детальніша відомість на аркушах 13–14 фіксує ще зерно (жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, горох — разом сотні кіп у снопах і сотні корців у зерні), пряжу (конопляну, вовняну), полотно, реманент — залізний і дерев’яний. Тільки конопляної пряжі в Соломні лишилося 42 мотки, хоча Соломна вже належить до Тарнорудського ключа. Збіжжя в снопах: 328 кіп у Весельці, 41 — у Борщівцях, 151 — у Радківцях, 174 — у Соломні.

Продаж сіл не означав виходу з боргів. У поясненні залишку на 1 січня 1797 року окремо записано «борги орендарів у проданих селах» (6 871 зл.) і «данини громад цих сіл» (1 964 зл.). Крім того, понад 15 тисяч злотих «належних із сіл» — Верхівців, Ріпної [?], Зайчиків і Постолівки. Перше слово цього запису нерозбірливе, і від нього залежить тлумачення: якщо це «з ціни» (z ceny), тобто неоплачена ціна продажу, то Зайчики й Постолівка також змінили власника 1796 року. Це питання поки що залишається відкритим.

Прикордонні ліси: нова влада і дрова

Весна 1796 року — це перший повний сезон, коли Потоцькі вже працювали в російській податковій системі. Другий поділ Речі Посполитої 1793 року віддав Сатанів, Тарноруду й усе лівобережжя Збруча Російській імперії, і вже з квітня 1796 року в документах з’являються нові назви: «Komora Tarnorudzka» (Тарнорудська митниця), «смотритель» (зі старих часів — Вер[?]) і «Стручков» (новий смотритель, уже з російським прізвищем).

Ліси Сатанівського ключа в цей час працювали як постачальник дров для російського війська. За один лише квітень 1796 року з «Лясів Сатанівських» видано 674 фури дров і 284 фури хмизу. Велика частина пішла на військовий постій:

• 100 фур — «до штабу єгерів 3-го батальйону в Тарноруді» (палетів 9);
• 12 фур — для капітана у Верхівцях;
• 9 фур — для капітана в Ріпній;
• 80 фур — підполковникові Мишкову [?] і його офіцерам, «що в Сатанові мешкають»;
• 18 фур — «сатанівським [?]арям на місяць по фурі»;
• 66 фур — «до Сатанова для рахмістра»;
• 116 фур — на двірські потреби (економам, диспозиторам, службовцям);
• 132 фури — на бровар (для пива, сушіння солоду, обручів).

Окремо дрова й будівельне дерево йшли на ремонт: 12 радел на ярма й плуги до Іванковецького фільварку, 18 дубів на ремонт мосту перед Іванковецькою корчмою, дубові палі й тарас на греблі Мартинковецьку й Сатанівську.

У тарнорудських звітах 1796 року з’являється запис: «Mularzom w Gorzelni Satanowskiey i Tarnorudkiey od roboty różney» — «мулярам у гуральнях Сатанова і Тарноруди за різну роботу». Отже, в Сатанові на цей час діяла власна гуральня (а може, навіть дві). Новий казан для гуральні, куплений у 1796 році, обійшовся в 1 493 зл. 22½ гр. (мідь, олово, латунь, доплата котляру за нову мідь). Окремо до гуральні завезено 18 каменів апельсинової шкірки й мускатного цвіту — сировину для ароматизації горілки.

Що лишається за дужками

Жодне джерело не дає повної картини. Справа 4439 фіксує насамперед те, що стосувалося фінансів власника: панщину, шинки, млини, оренди, борги. Тому за дужками лишається кілька великих пластів життя.

Українські селяни й міщани-християни записані в документах лише як «парові», «поєдинки», «чвертеві» й «халупники». Їхніх імен у цій справі майже немає: для писаря вони були рядками в підрахунку панщини, не більше. Дізнатися, як звали тарнорудських і сатанівських селян 1795 року, можна хіба що з ревізьких казок або з інвентарів, які лягли в основу цих сумаріушів, але в цій справі збереглися тільки підсумки.

Жінки трапляються лише тоді, коли самі вели шинок: Рися Лейбова [?] у Тарноруді, Копелова Вдова, Мендлова Вдова, Шахнова Вдова в Сатанові. За ними — невидимий світ жінок, які тримали родини, але не фігурували в бухгалтерії.

Міські ремісники, які не мали цехової приналежності, — дрібні крамарі, перекупники, візники — лишаються повністю за межами джерела. Як і більшість єврейських ремісників, чия присутність відома нам тільки з чиншу.

Церковне життя Сатанова фіксується лише через одну статтю: 199 зл. 3⅓ гр. щорічно на бідних при костелі (шпиталь). Ані кількості парафіян, ані стану костелу, ані єврейської синагоги (хоч вона в Сатанові була, і відома значно пізніше) у цих аркушах немає.

Кордони між станами також лишаються невидимими. Міщанин, що тримав селянську землю, відробляв панщину як селянин, а дрібний шляхтич, що сидів на панській землі, платив чинш. Де саме проходила межа між «міським» і «сільським» Сатановом 1795 року — це питання, на яке джерело 4439 дає лише натяки.

Навіщо це Тарноруді

Справа 4439 — це не сатанівський документ. Це документ Тарнорудського маєтку, до якого входили і Сатанівський, і Скіпецький ключі. У цьому сенсі Сатанів — це не окрема тема, а найбільший сусід Тарноруди, без якого латифундію Потоцьких на Збручі не зрозуміти.

Зіставимо:

• Тарнорудський ключ (1795): 734 селянські двори в семи поселеннях, 62 ткачі, 9 мельників, 237 вуликів у десятині, річний дохід 68 301 зл.
• Сатанівський ключ (1795): місто з 151 міщанином-християнином і не менш як 30-ма єврейськими шинками, 108 цехових ремісників, 3 міські млини, мурований заїзд, шість цехів, плюс села, що дають ще близько 80 тис. зл. — загальний дохід ключа сягає, за орієнтовним підрахунком, 130 тис. зл. на рік.

Тарноруда жила з горілки, млинів і панщини більшості піших селян. Сатанів жив із шинків, міських млинів, єврейської громади й міських ремесел. Це два різні типи господарства, які в одній латифундії стояли поруч.

Документи 1794–1796 років показують момент, коли ця різниця починає важити. Саме в ці роки Потоцькі розпродують фільварки обох ключів — і Сатанівського, і Тарнорудського. Саме в ці роки російське військо стає постоєм у Тарноруді, Сатанові, Іванківцях, Верхівцях, Ріпні. Саме в ці роки з’являється «Komora Tarnorudzka», податок із 6 079 душ і нова монета, яку доводиться обмінювати з втратою 14 560 зл. Стара магнатська Сатанівщина — з її пропінацією, єврейським кагалом, мурованим заїздом і трьома міськими млинами — входила у нову імперську добу разом із Тарнорудою.