Є місця, які не потребують ані таблички, ані охоронного статусу — вони самі розповідають про себе. Сатанівська гора в Тарноруді саме така. Її не любили з давніх-давен. Обходили стороною. Казали, що тут «блуд чіпається» і творяться дивні речі. Але за цим страхом стоїть пам’ять значно давніша — про богиню Мару, чиє ім’я й досі звучить у назві гори.

Два імені однієї гори

У народі цю височину здавна називали «Мори» або «Мара». Пізніше, з приходом християнства, закріпилася сучасна назва — Сатанівська гора. Проте сама логіка перейменування тут досить прозора: Мара і Сатана — поняття одного порядку. Обидва позначають зло, пітьму, підземний світ.

Богиня Мара

За переказами, у кінці дня, коли Божич-Сонце кидає прощальний промінь і йде на спочинок, Землю закутує полон нічного мороку. У цю годину з’являється дивна жіноча фігура в чорному одіянні — з головою під пахвою. Вона ходить між житлами людей, від хатини до хатини, і вигукує імена господарів. Той, хто відгукнеться на її заклик, — вмирає.

Це бавиться Мара — богиня зла, темної ночі, кошмарів, страшних бачень, хвороб і смерті. Повелителька царства мертвих.

Мара вважалася уособленням усіх нечистих сил. Саме від її імені походять слова, які й досі живуть у мові: мара (видіння, привид), марити (бачити уві сні щось дивне), мор (масова смерть), мур (потойбічне). Усі вони пов’язані з одним колом уявлень — про ніч, хворобу, смерть і потойбіччя.

Тринадцять дочок Мари

Кожна з тринадцяти дочок уособлювала окрему хворобу або стан — від трясіння до жовтяниці, від глухоти до сухот. У народній уяві вони приходили до людей уночі, і захистом від них були молитви, обереги й часники — особливі замовляння проти «трясовиць».

Гора над трьома річками

Сатанівська гора розташована вкрай примітно. Її оточують три річки, які разом творять природне кільце навколо височини. Таке розташування — рідкісне. Не випадково саме тут, за переказами, могло бути давнє капище.

Гора, оточена водою з трьох боків, у давнину мала особливе сакральне значення. Вода в традиційній культурі завжди була межею між світами — світом живих і світом мертвих. Місце, оточене водою з усіх боків, природно сприймалося як відокремлене, «інше», належне до іншої реальності.

Збручанський культовий центр

Сатанівська гора — частина ширшого явища, відомого як Збручанський культовий центр. Це давній язичницький осередок, який у певні періоди міг виконувати функції головного центру язичництва Русі — після того, як князь Володимир ліквідував столичні храми. Деякі науковці припускають, що ці святилища були відомі у слов’янському світі так само, як комплекс в Арконі на острові Рюген.

За припущенням дослідників, на цих теренах протягом певного часу могло існувати язичницьке теократичне утворення з ознаками державності. Польські джерела, наприклад, повідомляють, що полонені в боях галичанами поляки ставали рабами в язичників. Це непрямо свідчить про те, що місцева язичницька спільнота мала власну політичну організацію та збройну силу.

Історія гори у часі

Збручанський культовий центр переживав різні етапи — і розвитку, і занепаду. Останнє піднесення почалося орієнтовно у X столітті і завершилося у XIII. З другої половини XIII століття центр занепадає.

Масові прощі до святилищ у Звенигороді тривали ще у XIV столітті. Аби їм перешкодити, християни на підходах до городища будували храми. Невеликі обряди у Медоборах проводилися до середини XVII століття.

Тарноруда була чи не найбільшим християнським центром у верхів’ях Збруча і відіграла далеко не останню роль у знищенні Збручанського культового центру. Маючи дуже комфортне й стратегічне місце, гора Мари була піддана натиску християнської церкви. За легендою, в Тарноруді у 1355–1365 роках було засновано перший храм — у підніжжя гори Мори.

Пам’ять, яка не зникає

Попри християнізацію, пам’ять про богиню Мару залишалася в головах людей. Вона видозмінилася, трансформувалася — але не зникла. Назва гори збереглася як Сатанівська, але місцеві ще довго називали її Мори або Мара.

Цікава деталь: навіть у радянський період на вершині гори було організовано скотомогильник — «викописько». Можливо, випадково. А можливо, це була своєрідна продовжена логіка — місце, пов’язане з потойбіччям, і далі використовували як межу між світом живих і світом мертвих.

Страх перед горою

З давніх-давен гору не любили в Тарноруді та довколишніх селах. Вона вважалася проклятим і недобрим місцем. Там «блуд чіпався» — люди втрачали дорогу, не могли знайти виходу, бачили речі, яких не було.

Один мені економ оповідав, що раз з Липівки їхав до Тарноруди, але під Тарнорудою на границі є хрест, де колись ховали тих, що вішаються. Недалеко дороги коло хреста щось ся забіліло, ніби кіт. Він, мав нагайку добру, під’їхав. Як вдарить, то що би вій, то перервав би його, — то біда стала така висока як верства, давай скакати на нього та на коня, так що шапку з нього зірвало, нагайку видерло, сертук подерло, так приїхав в Тарноруду, то ледве його знесли.

Записано М. Драгомановим, «Малорусские народные предания и рассказы»

У цьому переказі чорт з’являється в образі кота — а сама зустріч відбувається біля хреста на межі. Мотив характерний для народної демонології Поділля: нечиста сила з’являється на межі — між селами, між дорогами, між світами. Саме на такій межі й стоїть Сатанівська гора.

Гора сьогодні

Сьогодні на горі гарно росте соняшник та інші сільськогосподарські культури. Ніщо не нагадує про те, що тут стояв бовван богині Мари і було її капище. Лише назва — «Мори» — залишилася в пам’яті місцевих жителів.

Це місце не позначене жодною табличкою, не має охоронного статусу, не внесене до жодного реєстру пам’яток. І, мабуть, так і має бути. Гора не потребує охорони — вона просто є. З неї відкривається чудовий вид на долину Збруча і на «Стінку» у Фащівці.

Як дістатися

Що варто пам’ятати

Сатанівська гора — це не туристичний об’єкт і не пам’ятка у звичному розумінні. Це шар пам’яті, який лежить під землею і в місцевій мові. Назва гори зберегла ім’я богині, чий культ давно зник. Місцеві перекази зберегли страх перед цим місцем. Сам ландшафт — три річки, височина, далекий вид — зберіг логіку вибору цього місця як сакрального.

Сюди варто приїхати, якщо цікавить не лише архітектура і християнська спадщина Тарноруди, а й глибший шар — той, який лежить під нею. Той, який пам’ятає часи, коли тут стояли боввани.