Місто, що веде власні акти

Найдавніше свідчення про міське управління — вираз «В актах міста Тарноруда». 19 січня 1643 р. в них внесли свідчення про село Лука Людзицьких. Місто, яке веде акти, мусить мати того, хто їх веде й завіряє: війта або бурмістра з писарем.

Імена цих урядників XVII ст. не збереглися. Для устрою я беру магдебурзьку модель: війт очолює лавничий суд, бурмістр відповідає за скарбницю, торгівлю, греблю, міські ваги й міри. Це схема, за якою діяли приватні міста Поділля, а не перелік посад, засвідчених поіменно.

Того ж 1643 р., 4 серпня, Катажина Сенявська заснувала парафію й залишила за собою право подавати плебана. Вона вимагала, щоб священник жив у Тарноруді особисто, інакше втрачав парафію. Першого плебана на ім’я, Войцеха Воліньського, називає облята грамоти, внесена до гродських книг уже в лютому 1644 р.

Чиновники при ключі

Рукописний реєстр 1730-х рр. називається «Ключ і місто Сатанів та місто і кагал Тарноруда». Місто й кагал стоять поруч як дві окремі громади одного маєтку. У 1742 р. «економічні урядники тракту» складають регест угоди з парохом про парафіяльні землі, і ця назва посади показує, що ключ мав власний чиновницький апарат, окремий і від магістрату, і від парафії.

У 1753 р. Кіліан Вистоцький здав у Бережанах за 900 зл. Слобідку Скіпецьку від імені князя Августа Олександра Чарторийського. Він був повіреним, не місцевим урядником. Угоди укладали там, де жив пан.

Запис 12 квітня 1773 р. називає свідками тарнорудського чуда «губернатора, писаря й адміністратора Тарноруди». Це три посади й три різні люди, імен яких запис не зберіг. Губернатор правив ключем, адміністратор відав господарством, писар вів книги.

Єврейська громада рахує себе

Найраніші імена, пов’язані з самоврядуванням єврейської громади, дає перепис 1765 р. Інвентар голів кагалу склали за присягою ревізори: шляхтич Стефан Гавліцький і троє євреїв: Шмуль Оронович, Мошко Абрамкович і школяр Йося Давидович. Один шляхетський наглядач і троє людей із самої громади.

Імена старших кагалу цих років не збереглися. Відомо інше: у 1864 р. старшиною й збирачем податків Тарнорудського єврейського товариства був Срул Абрамович Тепенбаум, а виборними Йоель Шарфштейн, Шабас Тепенбаум і Мендель Сас. Громада розкладала податок на 82 платники й відрахувала 174 р. 30 к. «за бідних євреїв». Рішення мали силу, якщо їх підписали дві третини домогосподарів.

Дві влади по різні боки Збруча

Після 1772 р. управителів стало двоє. На галицькому боці домініум Гжималова підпорядковувався Тернопільському циркулу. 18 липня 1785 р. тернопільський староста Лебцельтерн поставив до маєтку солдатів, і домініум платив їм по 6 крайцарів на день. Екзекуцію зняли 27 липня, а у вересні домініум вніс 200 ренських золотих до Релігійного фонду. Далі в документах з’являються економ Стеткевич і скарбник Івановський. Місцевих людей у цій вертикалі немає.

На російському боці найдетальніше описаний інвентар 1796 р. Першим серед підданих передмістя записано війта Томаша Фронтковського, який тримав цілий лан. Серед 220 господарств були солтис Іван Ножик, близько п’ятнадцяти отаманів, шестеро козаків і троє присяжних. Над ними стояла комісарія: адміністративний будинок за костелом із чотирма покоями, двома кабінетами й залою.

Я розумію отаманів як старших над частинами громади, бо інвентар ставить їх поруч із солтисом і присяжними.

Квартальний звіт 1794 р. поіменно перелічує єврейських орендарів: майже в кожному селі ключа корчму тримав один орендар. Їхні борги, 9556 зл. 23 гр., становили найбільшу групу боргів ключа. Орендар тримав разом із корчмою панське право на горілку, тож саме через нього влада торкалася щоденного життя.

Окремий сюжет — Антоній Стеткевич. У 1798 р. він писав із Тарноруди, але жодна справа в його листах не стосується самої Тарноруди: він вів судові й межові справи княгині по всьому Поділлі. Ключ був тільки місцем, звідки управитель вів справи власниці.

Я припускаю, що Стеткевич 1787 р., Стеткевич 1798 р. й Антоній Сєнтькевич з акту 1803 р. — одна людина. Ім’я, прізвище й місце збігаються, а власниця обох частин Тарноруди була одна.

Коли господарем став той, кому винні

З 24 березня 1830 р. по 14 листопада 1833 р. маєток Пія Мальчевського перебував в адміністративному управлінні за борги. Перший адміністратор на ім’я невідомий. Другий, Флоріан Залеський із Кривачинців, керував «усього десять місяців і сім днів», як він сам підрахував через тридцять років. Він продав збіжжя з панських ланів, узяв гроші наперед і погасив ними податкову недоїмку, а звіту опіці не подав.

30 серпня 1834 р. з’явився заставний акт на користь Яна Хржонщевського. У червні 1838 р. він передав заставні права зятеві, Вікторові Подоському, а той у липні 1838 р. домігся призначення адміністратором Тарноруди. Кредитор маєтку став тим, хто ним управляє. Опіка його звільняла двічі, у жовтні 1838 р. й жовтні 1839 р., але вдруге рішення скасував губернатор, і Подоський залишився.

Я припускаю, що це той Ян Хронщевський, який у 1803 р. засвідчив довіреність Мальчевських на купівлю ключа. Ім’я й прізвище збігаються, а тридцять років між двома підписами цього не виключають.

Протягом 1846–1852 рр. члени опіки самі їздили до Тарноруди передавати маєток адміністраторам, і щоразу хтось не приїздив або відмовлявся. Братковський не з’явився попри три вимоги. Журановський спершу відмовився через брак коштів. Костянтин Гадомський отримав маєток у травні 1851 р., і ревізія виявила нестачу 1006 руб. 95 коп. Яків Сокульський із Шишківців прийняв його 11 серпня 1852 р. За двадцять два роки управителі мінялися в середньому раз на два–три роки. Для селян це означало, що кожен новий господар приходив по гроші.

Священники, які залишалися

Парох був особливою службовою особою власника: його призначав патрон, а платили йому з тарнорудської аренди чотириста злотих на рік. Ім’я, яке повторюється довше за всі інші, — Квотек. Плебан Себастьян Квотек підписував записи книги чудес у 1762 і 1764 рр., а в 1776 і 1779 рр. вже був каноніком Кам’янецької капітули, при цьому ще називався плебаном тарнорудським. Постійно в плебанії мешкали комендарій чи вікарій, наприклад ксьондз Папужинський, який діяв у Тарноруді з 1761 по 1773 р.

Греко-католицька парафія діяла поруч. У 1762 р. книга називає «пароха тарнорудського» Вишневича, а в 1775 р. при латинському костелі «постійно» перебував унійний священник Бачинський.

У шематизмі Кам’янецької дієцезії на 1831 р. станом на 1830 р. названо трьох священників. Станіслав Томашевський мав стаж 22 роки, тобто керував парафією від близько 1808 р. Вікарій Якуб Копровський мав 70 років і 11 років служби. Така стабільність припадає на час, коли господарське керівництво маєтком хиталося.

На лівому березі в 1895 р. адрес-календар називає Григорія Яворовського благочинним 5-го округу Проскурівського повіту з осідком у Тарноруді. У римо-католицькій парафії в 1908 р. адміністратором призначили ксьондза М. Кордецького. Михайло Кордецький помер 27 квітня 1934 р., прослуживши 54 роки, як засвідчує напис на його надгробку.

Від польської ради до громади

У 1920-х рр. на лівому березі Збруча з’явилася влада, влаштована за національною ознакою: Тарнорудська польська сільська рада, одна з понад десяти польських рад Волочиського району. Вона діяла приблизно з 1924 до 1935 р., і діловодство, школа та вибори в ній велися польською. Імена її голів в опублікованих матеріалах не збереглися.

У 1931 р. Тарноруду оголосили «зразковим селом суцільної колективізації». У середині 1930-х рр. тарнорудську польську школу закрили. Німці ввійшли в село 8 липня 1941 р., і місцеву владу взяли призначені старости й коменданти. Від 1990 р. сільську раду очолювали Анатолій Швець, від 1996 р. Іван Дола, з 1998 р. Федір Камінський. У 2020 р. Тарнорудська рада ввійшла до складу Волочиської міської територіальної громади, і в селі лишився староста.