Вийшла книга – наукове видання краєзнавців Хмельницької області Праці Хмельницького церковно-історичного товариства, випуск 1. 2020 р. Долучився до цієї наукової роботи Переліком сакральної християнської архітектури у Хмельницькій області, яка перебуває під охороною держави (шукайте свої святині тут!) та статтею Сакральні храми Новоушиччини – об’єкти культурної спадщини..Досліджуємо далі..Віри та добра нам усім!
Новини
#отруєння #гербіциди #астарта_київ
Сьогодні вийшов у садок свій і побачив наступну картину як АСТАРТА травить безбожно людей і мене в тому числі. Як в таку вітряну і погану погоду можна кропити поля. Адже за законом ніхто не має права кропити поля тим паче біля самого міста. Адже гербігація допускається при швидкості вітру до 4 м/с”. А сьогодні прямо голову зносить. Після такого свавілля і без наказаності хворіють люди появляються болячки а ми думаємо звідки воно. Невже ціна врожаю вища ніж здоров’я людей.
P.S. Люди не будьте байдужі відстоюйте свої права.
Пропонуємо вам велику підбірку фотографій Тарноруди це і природа архітектура та просто гарні фото зроблені у Тарноруді останнім часом. Всього близько 60-ть фото представлено до вашої уваги. При натискані на фото вони збільшуються.





























































15 листопада у центральній бібліотеці м. Хмельницького у рамках проекту «Літературний туризм» відбулася презентація краєзнавчого фото-альбому “Тарноруда. Під Знаком Білої Троянди…”. Автором ідеї та редактором книги є письменниця, журналістка, громадська діячка Лора Підгірна.
Один із авторів проекту громадський діяч та краєзнавець Андрій Майхер долучився до презентації через скайп-зв’язок.:«Тарноруда – це застигла історія, музей під відкритим небом, відкрита і варта уваги дослідників та любителів історії».

«Це невеличка фото-мандрівка Тарнорудою, яка має усе, що може увійти сьогодні до скарбниці Волочищини туристичної, приваблювати гостей з усієї України та закордоння: і старий Сатанівський тракт, і Тарнорудський некрополь, де спочиває пивовар, що варив пиво на 100 років раніше, ніж почало свій шлях легендарне Львівське, і єврейський кіркут, і церква-костел святого Станіслава, зведена коштом Ізабели Чарторийської та князя Станіслава Любомирського в 1816 р., і маєток Мордвінових – унікальна архітектурна пам’ятка у неоготичному стилі», – розповіла під час презентації авторка.

«Це унікальне, містичне місце з власними легендами та загадками. Коли перебуваєш там, то відчуваєш себе в іншому часовому просторі. Автори проекту долучилися до розробки стратегії розвитку туристичної Тарноруди. Я пишаюся тим, що була частиною цього проекту», – поділилася враженнями громадська діячка Аліна Коваль.


Всі присутні здійснили фото-мандрівку оповитою легендами та дивовижними історіями стародавньою Тарнорудою.
Джерело https://goo.gl/SnXU23
Прикордонне місто Тарноруда: від склепів і австрійської митниці до трьохсотлітніх лип та броварні
Маршрут · Один день · Поділля
Тарноруда
за один день
Від костелу Божої Матері Святого Скапулярія до трисотлітніх лип. Куди йти, що дивитися, на що звернути увагу.
Тарноруда не схожа на туристичні місця, до яких звикли. Тут немає кас, гідів і вивісок. Натомість є костел із товстелезними стінами, палац, у якому досі вчать дітей, старий митний будинок із черепицею, цвинтар-музей під відкритим небом і липи, які пам’ятають три століття. Щоб побачити все це — потрібен цілий день. Не менше.
Трохи історії перед тим, як вирушати
Нині в Тарноруді живе трохи більше 600 осіб. Але колись це було славетне місто. У XVI столітті, за правління магнатів Одровонжів, воно отримало магдебурзьке право — мало магістрат, розвивало різні промисли й торгівлю, проводило чотири ярмарки на рік. Тоді воно називалося Розматинці. Саме в ті часи було зведено перлину цього села — костел Божої Матері Святого Скапулярія.
Це місто на межі двох світів — католицького й православного, австрійського й російського, польського й українського. Саме тому тут поруч стоять костел, церква, палац, митниця й цвинтарі різних конфесій. Кожна епоха залишила свій слід — і саме ці сліди варто побачити.
Порада. Цей маршрут розрахований на цілий день. Не намагайтеся охопити все галопом — так ви нічого не побачите. Краще пройти повільно, зупиняючись біля кожного об’єкта. Особливо це стосується цвинтаря, де можна провести кілька годин, розглядаючи надгробки.
Маршрут: шість зупинок
Спочатку дерев’яний, зведений братами Коріатовичами на честь перемоги над ординцями у битві під Синіми Водами. У 1754 році його перебудував Олександр Август Чарторийський. Ймовірно, саме тоді в Тарноруді з’явилася священна реліквія — ікона Ісуса Милосердного Тарнорудського, яка зцілювала людей. Збереглися фотографії велелюдного паломництва до костелу. Кажуть, коли радянська влада захопила сакральну споруду, на даху знайшли купу костурів та палиць — опосередкованих свідчень зцілень. А ще конфіскували цілих 16 кілограмів золота. У храмі вражають товстелезні стіни, срібна чеканка-ікона, склепи у величезних підвалах.
Старовинна споруда, яка раніше належала родині Мальчевських. Палац має два поверхи, по боках його вінчають вежі. Збереглися ще дубові вхідні двері, є зруйновані підпірні мури та господарські льохи. Між храмом і палацом, як це завжди велося, було прокладено підземний хід — але зараз він засипаний. Цікава деталь: на гербі Тарноруди раніше красувалася біла троянда — і палац, із його формами, дехто порівнює саме з нею.
На рукотворному острові на березі Збруча колись розміщався центр міста — магістрат, кілька храмів, митниця. Сьогодні у досить гарному стані збереглася греко-католицька церква святого Станіслава. Усередині вражають убранство, вівтар, старий орган зі стертими клавішами та 200-літня ікона. Тут також збереглися купіль для немовлят, старі двері та ключі. Дух цього храму треба відчути самим — жодні фото не передадуть.
Напівзруйнований будинок, який усе одно вражає — старою черепицею, архітектурною довершеністю. Тут ще можна побачити льохи для зберігання харчів, розташовані на одному рівні з річкою Збруч. Саме тут колись проходив кордон між Австрійською та Російською імперіями, і саме тут перевіряли вози з товаром.
Хата, в якій народився і жив відомий у Франції лікар, герой Франції Бернард Халперн. Тарноруда — батьківщина й відомого дивака та просвітителя подільського Ігнація Мархоцького. Обидва імені — з тих, що пов’язують це маленьке село з історією далеко за межами Поділля.
Особливе місце — фактично музей під відкритим небом. Нерозчищене місцями, встелене барвінком, як зеленим килимом. Тут тобі і велична стела з жінкою та змієм, який сам себе кусає за хвіст (уроборос), і пам’ятник із Матір’ю Божою Семистрільною, яку колись розстріляли в упор, і могила місцевого броваря, і численні склепи. Місце не згірше за львівську Личаківку — але значно менш відоме, і саме тому тут можна побути наодинці з історією.
Природні дива
Окрім архітектури, Тарноруда має кілька природних об’єктів, які варті окремої уваги. Вони не потребують зусиль — просто є на своєму місці, і їх достатньо побачити.
Практична інформація
Що варто пам’ятати
Тарноруда — не туристичний об’єкт у звичному розумінні. Це живе село, де живуть люди, працює школа, діють храми різних конфесій. Тому повага до місця — це і є спосіб подорожувати тут.
У Вікіпедії пишуть, що ікону Ісуса Милосердного вивезли до Польщі. Але місцевий переказ припускає, що вона залишилася в Тарноруді. Це питання залишається відкритим — і, мабуть, саме тому сюди варто приїхати: побачити місце, де ця історія досі жива.
Тарноруда не потребує реклами. Їй достатньо того, що сюди приїздять — і знаходять більше, ніж очікували.
Джерела
- Матеріали про історію Тарноруди: магдебурзьке право, магістрат, чотири ярмарки на рік, назва Розматинці.
- Дані про костел Божої Матері Святого Скапулярія (перебудова 1754 року Олександром Августом Чарторийським).
- Матеріали про палац Мордвінових (раніше — родини Мальчевських).
- Матеріали про церкву святого Станіслава на рукотворному острові.
- Дані про австрійську митницю та кордон на Збручі.
- Матеріали про Бернарда Халперна та Ігнація Мархоцького.
- Місцеві перекази про озеро у формі стопи Ісуса, вікно-озерце та трисотлітні липи.
Примітка. Маршрут складено за матеріалами відвідування 2018 року. Якщо ви маєте актуальнішу інформацію про стан об’єктів або додаткові місця, варті уваги — напишіть нам, ми оновимо сторінку.

Костел Божої Матері святого Скапулярію на картині Наполеона Орди.
Найдавніший храм
Храм у Тарноруді був заснований ще за князів Коріатовичів. Цвинтар на його території 17-18 століття зберігся лише частково. Тоді він був поділений на сектори: на основній алеї були поховані багатші люди, по боках – бідніші. З північного боку є поховання початку 20 століття. Серед поховань є гробниці масонів, священників, митців, лікарів. На стелах гробниць – сліди від куль після боїв Чорних запорожців із більшовиками у вересні 1920 року.

Карта Ф. фон Міга 1763-1782. Фото надане Андрієм Майхером.
Святовознесенська церква
Церкву тут звели після відходу турків із території Поділля. Почалося все з того, що під час панування на території Тарноруди Османської імперії (1672-1699), сюди звозили людей для добування каменю в кар’єрах. Камінь потрібен був для будівництва та відновлення фортеці в Сатанові. Для робітників, яких на початку 18 століття понавозили чимало, постала потреба у православному храмові. Спочатку тут збудували дерев’яну церкву, а пізніше – кам’яну.
Карстові озера
Утворені підземними водами озера називають «вікнинами» від назви села Вікно Тернопільської області. У цьому селі, на території півтора гектара було п’ять карстових озер, оточених болотом. Поверхня води вікнин має блакитний колір. На Збручі, біля дамби є теж вікнина із підземних вод, через які плавають риби з одного карстового озерця в інше.
Церква-костел святого Станіслава
Храм закладений у 1717 році, збудований у 1816, а освячений – 1827. Його використовували дві громади: греко-католицька і православна. У церкві збереглися багато анаграм, а старий орган частково збережений і досі. Особливість храму в тому, що тут є 200-літня двостороння ікона венеційських майстрів виконана на блясі. На стелі храму й досі збереглася фреска.
Будинок Бернарда Галперна
Бернард Галперн народився в Тарноруді у 1904 році. Його будинок знаходиться поруч із храмом у напівзруйнованому вигляді. Першу освіту Гальперн отримав у храмі святого Станіслава, де священик навчав його французькій мові та латині. Пізніше він навчався у Польщі та Франції, а в 1936 році отримав ступінь доктора медичних наук у Паризькому університеті Сорбонна. Серед його учнів – лауреати Нобелівської премії.

Бернард Галперн народився в Тарноруді у 1904 році.
Костел Божої Матері святого Скапулярію
За легендою, костел заснували після того, як мисливець із сусіднього села, під час полювання, пробирався через терен і натрапив на ікону Ісуса Христа. Принісши ікону додому, він виявив на другий день, що святий лик зник. Через деякий час мисливець знов пішов на полювання і знову знайшов цю ікону. Так відбувалося три рази, аж поки місцевий священик не порадив побудувати каплицю на цьому місці.
Так, у 1355-1365 роках у Тарноруді був збудований перший дерев’яний храм. Храм декілька разів був перебудований. Спочатку, у 1643 році, на кошти Катерини Сенявської дерев’яний храм перетворився у мурований костел. А через майже сотню років, у 1754 році костел розширили шляхтичі Чарторийські добудувавши до нього задню частину, бокові часові та крипту. Храм, перш за все, був місцем паломництва до чудотворного образу Ісуса Христа. За переказами, відомо що понад 200 людей зцілилися від невиліковних хвороб. Коли перекривали храм – виявилося, що гонта була привезена з Франції. З неї вивезли майже 5 возів милиць. Люди в молитві до Ісуса Христа зцілялися і залишали милиці тут.

Храм був місцем паломництва до чудотворного образу Ісуса Христа.
Маєток Мордвінова
Маєток був збудований в середині 19 століття. Після того, як у власника Тарноруди, поміщика Мальчевського, через махінації з документами забрали маєток, його викупив чиновник Луценко. Новий господар привіз собі молоду дружину із Москви. Через деякий час він помер, а його дружина одружується із майором Мордвіновим. Він побудував палац із червоної цегли. З боків будівлю прикрашали вежі. Замкового вигляду йому надавали оборонні мури. В інтер’єрі використано досить багато ковки.
У 1911 році відбулася сімейна драма, після якої донька на деякий час залишилася мешкати у палаці сама. У 1917 році більшовики її розстріляли. Вже після захоплення Тарноруди більшовиками, тут відбулося повстання проти радянської влади, адже люди не погоджувалися, щоб їхні землі забрали у колгоспи. Радянська влада тут не могла укорінитися досить довго. Важливу роль в житті місцевих мешканців відігравала церква, а притаманне їм відчуття власності підсилювало її вплив. Підігрівали повстання також польські офіцери з-за кордону.

Довідка: Тарноруда до 17 століття називалась Роматинці (Romatyncze), і з’являється під сучасною назвою Тарноруда у 18 столітті. Стара назва згадується в королівській енциклопедії як Роматинці — місто вище Сатанова на лівому березі річки Себровець (сучасний Збруч). Основною версією походження назви є розміна місце де відбувалась тогрівля і розміна товару та краму . Ще за Коріатовичів у Тарноруді велась активна торгівля на шляху з Кам’яниця Подільського до Кракова. За деякими припущеннями назва Роматинці — це скорочена назва від мусульманського слова «дорога» або ж «Ромадан», за іншою версією це топонім поширених назв таких сіл у Підволочиському районі, як Романове село та Романівка.
Автор тексту і відео Вадим Василишин.
Джерело https://goo.gl/SmVAwD
“Незнана Хмельниччина”. Тарноруда – багате історією село на кордоні Юрій та Катерина Даценко


Завдяки нашому провіднику ми побували у всіх куточках костелу, люб’язно відчиненого саме для нас! Поруч із костелом стоїть відновлена статуя Святого Іоана Непомуки.
Будинок, в якому жив герой Франції А одразу поруч зі святинею височіє приміщення старої австрійської митниці, адже тут вже була інша країна! Ми фактично перейшли через кордон. Залазимо до підвальних приміщень, де колись зберігалися товари, оглядаємо стару будівлю зовні і рухаємося до вже зовсім непомітного – просто крихітного будиночка в гущавині кущів.
Тарнорудський костел Костел Божої Матері святого скапулярію Рухаємося далі – до іншої святині Тарноруди – Костелу Божої Матері Святого Скапулярія початок будівництва котрого припадає на далекий 1643 рік! На площі перед костелом колись вирували розлогі ярмарки, навіть збереглися старі світлини цих дійств. Наш гід знову повів нас неходженими стежками. Так ми піднімалися на горище костелу, виходили на найвищий балкончик, звідки відкривається чудовий краєвид на навколишні мальовничі пейзажі, і спускалися у підземелля, куди сторонніх не пускають, але нам можна було всюди.
Гід розповідає про минуле костелу, чому святиня заслужила своє добре ім’я, після чого вирушаємо буквально за кількасот метрів до місцевої школи, а колись – ні багато, ні мало – палацу Мордвінова-Чарторийських! Приміщення, звісно, далеко не в первісному стані, проте, збереглося непогано. Вражає стара плитка на підлозі, старовинний паркет та загальне планування колишнього палацу, в котрому, через забаганки колишніх власників, був навіть в’їзд на другий поверх, куди поважні гості могли заїжджати екіпажами! Вже порядком втомлені, адже мандрівка містечком тривала не одну годину, ми поспішаємо до інших цікавинок, куди веде нас Андрій. А це і старий будинок, збудований із цегли, взятої зі старої синагоги, і колишня російська прикордонна застава (нагадуємо – поруч кордон!), і будинок майора застави, котрий, імовірно, похований на старому цвинтарі.
Але й це ще не всі принади, котрі приготувала для нас Тарноруда та наш люб’язний провідник. Адже далі ми прямуємо на старий єврейський цвинтар, котрий розбитий імовірно на місці колишнього Тарнорудського замку, оглядаємо й старі вали, де стояла твердиня. Наостанок їдемо на околицю містечка, де колись, за старими планами, знаходилася місцева броварня (пригадайте поховання пивовара на цвинтарі!). Зараз тут лише непевні залишки фундаментів та неймовірної краси місцина навколо. Збереглася також старезна липова алея, деревам у котрій далеко за сто років! Завертаємо до величезного водосховища на Збручі, котре заслужено величається Тарнорудським морем, і переповнені враженнями, вирушаємо додому.У форматі екотуризму Волочищина все ще залишається «темною конячкою» не тільки для Хмельниччини, а й для України. Поки що занедбаною, недоглянутою, непричесаною.

Ця прикордонна земля, відмежована Збручем від Тернопілля, з давніх-давен лежала на перехресті торговельних, паломницьких, мандрівних і невільничих шляхів, на перехресті світових релігій, на перехресті культур, потопаючи у смарагді заплав, лук та густих лісів…
Купецькі човни приставали до берегів Збруча, привозили сюди звідусіль дорогоцінний крам, а небезпека нападу татарських орд лише гартувала дух та силу волелюбів та відчайдухів, що обрали ці мальовничі нескорені місця для життя. Адже мешкати на пограниччі у всі часи було непросто.

Сюди на лови дикого вепра чи оленя не раз навідувалися вельможні литовські князі Коріатовичі, а славнозвісне «волочище» — болотистий берег, яким середньовічні купці перетягували свої човни в обхід митниці — дало назву невеличкому сільцю, що віки по тому стало містом Волочиськ, центром регіону, центром сучасної об’єднаної територіальної громади.
Найбільшої уваги поціновувачів «зеленого» туризму заслуговує маршрут Волочиськ — Тарноруда — Зайчики.

Колись вельможна Тарноруда, що на Волочищині, має всі шанси для того, аби перетворитися у потужний історичний бренд свого регіону. А все завдяки тому, що середньовічне Розматинча, як тоді називали Тарноруду, було тісно пов’язане з історією решти Подільської землі. Інакше й бути не могло, адже Тарноруда слугувала її крайнім форпостом і у певному сенсі — ключем до Поділля.
Розквіт Тарноруди-Розматинча, як і всього Подільського князівства, почався більшою мірою за Олександра та Юрія Коріатовичів, безпосередніх учасників легендарної битви на Синіх Водах 1362 року, де русько-литовські війська на чолі з князем Ольгердом завдали нищівної поразки монголо-татарським ордам. Врятували Європу від понищення. У тій битві брали участь і племінники Ольгерда, княжичі Олександр та Юрій, яким після перемоги дядько Ольгерд і відділив Поділля у володіння, а разом з ним і Розматинча-Тарноруду.
Одна з легенд Тарноруди — про заснування тарнорудського костелу Божої Матері Святого Скапулярія — виникла саме завдяки явищу дуумвірату — одночасному попарному правлінню Коріатовичів. Отож ця історія розповідає, як якихось два безіменних брати на місці старої дерев’яної каплиці у Розматинчі звели кам’яний костел…
Однак дивне формулювання про двох «безіменних» заможних братів, що могли собі дозволити інвестувати кошти у будівництво костелу над Збручем у смутне лихоліття, наводить на думку, що ними могли бути саме князі — Олександр та Юрій Коріатовичі, тогочасні повноправні володарі землі Подільської.
У ті славні часи люди здобували собі ім’я у ратних лицарських подвигах, пам’ятаючи також і слова 113-го Псалма, котрий був девізом усіх християнських лицарів доби Середньовіччя, зокрема відважних тамплієрів: «Не нам, Господи, не нам, но Імені Твоєму дай славу…». Тож цілком можливо, що саме тому князі Коріатовичі вважали для себе ганебним чіпляти на тарнорудський костел табличку з написом, традиційним для сучасних нардепів-благодійників «Побудовано за ініціативи та підтримки бла-бла-бла….»
Отож костел двома «безіменними» братами був зведений в тих часових межах легендарної Синьоводської битви, а можливо, і на честь перемоги у цій баталії.
Коріатовичі підтримували тісні зв’язки з Римом, а 30 січня 1378 року Папа Григорій XI наділив одного з них — Олександра, хрещеного, до речі, за латинським обрядом якраз напередодні Синьоводської битви, священним привілеєм надавати місцевому населенню духовні відпусти. За Коріатовичів Тарноруда розквітла як торговельне містечко. Тож Розматинча — перша, тодішня назва, що походила, ймовірно, від слова «розмін», могла цілком відображати формат життєдіяльності міста. Містечко перетинав вельми жвавий тракт, що вів до Кракова. Розкинувшись на березі повноводого Збруча, Тарноруда була оптово-торговельним центром, де велася жвава торгівля та обмін.
Пізніше Тарноруда отримала й Магдебурзьке право, що лише підтверджувало комерційні амбіції її мешканців.
Будучи одночасно торговельним центром і крайнім форпостом Подільської землі, Тарноруда, за логікою, мала б мати й оборонні споруди, вали та укріплення, котрі б захищали мешканців та гостей міста від ворожих нападів. На думку волочиського краєзнавця Андрія Майхера та хмельницького науковця Володимира Захар’єва, укріплення у Тарноруді справді були. Їх конфігурацію й досить чітке окреслення й сьогодні можна спостерігати на території юдейського некрополя XV-XVI століття.
Віковічна історія Розматинча-Тарноруди зберегла багато таємниць та запитань і для сучасних дослідників. Елемент геральдики колишнього містечка — біла троянда — нагадує герб королівської династії Йорків.
На печатці міської тарнорудської управи XIX століття — зображення святої Маргарити Шотландської (племінниці за однією версією чи онуки за іншою самого Ярослава Мудрого). Чому саме покровительки Шотландії, королеви Маргарити, — ще потрібно дослідити.
Не менш загадковим є надгробок зі старого некрополя Тарноруди, прикрашений масонським символом — уроборосом. А місцевий пивовар (тарнорудське пиво десь на століття старіше за легендарне львівське) похований під пам’ятним знаком, що має форму іоанітського (мальтійського) хреста. Напис на ньому від 1808 року виконаний зрозумілою українською!
Тарноруда стала домівкою та малою батьківщиною відомих персон. Зокрема, один з її власників, Францишек Ксаверій Мальчевський, був онуком саксонського курфюрста, Георга ІV. Володіла якийсь час Тарнорудою й кохана жінка Оноре де Бальзака, Евеліна Ганська.
У Розматинчі-Тарноруді минуло дитинство першого децентралізатора на теренах України, дивака й філантропа Ігнація Сцибор-Мархоцького, творця легендарної Миньківецької держави, просвітителя та громадського діяча, котрий першим у Східній Європі та за 60 років до скасування кріпосного права у Російській імперії скасував кріпацтво у своїх володіннях.
А на початку ХХ століття у Тарноруді в бідній юдейській родині народився та зростав всесвітньо відомий вчений-алерголог та імунолог Бернард Халперн, якого Франція вшановує як свого національного героя. Одна з площ Парижа носить його ім’я, а у Гонконзі і сьогодні працює дослідницький інститут, ним заснований.
Тим часом у Розматинчі-Тарноруді все ще стоїть убога хатина родини Халпернів. І нікому немає до неї діла…
За 25 років Незалежності місцеві чиновники від культури спромоглися офіційно інвентаризувати та паспортизувати тільки меморіали часів Другої світової війни. Та ще 19 курганів, більшість яких або розорані, або ж розграбовані «чорними археологами». Старовинні некрополі, панські маєтки, храми та пам’ятники — цілий пласт історії Волочищини, офіційно не визнаний, не вивчений, гідно не оцінений. Тож історії Тарноруди, тієї, яка здатна привабити українського чи польського туриста та відкрити Волочищину світу, — офіційно начебто й не існує…
Автор Лора Підгірна.









