Турбота про екологію та благоустрій рідного краю починається з кожного з нас. Днями жителі села Тарноруда об’єднали зусилля в межах масштабної екологічної акції, приуроченої до Всесвітнього дня прибирання (World Cleanup Day).
Турбота про екологію та благоустрій рідного краю починається з кожного з нас. Днями жителі села Тарноруда об’єднали зусилля в межах масштабної екологічної акції, приуроченої до Всесвітнього дня прибирання (World Cleanup Day).

Висновок: Сучасна людина витрачає весь свій біологічний ресурс (час, нерви, здоров'я) просто на те, щоб оплатити рахунки за поточний місяць. Вона функціонує як біологічна машина для заробляння орендодавцю на оплату квартири та супермаркету — на їжу.
Історичний парадокс: чому раніше народжували у злидняхРічний звіт Центру розвитку ініціатив «ІнСорс» за 2025 рік демонструє масштаб діяльності, який формально виглядає переконливо. Організація працює у кількох областях, реалізує міжрегіональні проєкти та оперує бюджетом понад 12,5 млн грн, з яких практично всі кошти спрямовані безпосередньо на реалізацію програм . На рівні структури це виглядає як ефективне використання ресурсів: мінімум витрат на адміністрацію і максимум — на діяльність. Але сама по собі ця пропорція нічого не говорить про реальний ефект. Вона лише фіксує інтенсивність роботи, а не її результат.
Щоб зрозуміти, що саме відбулося у 2025 році, важливо дивитися не на перелік проєктів, а на логіку, за якою вони реалізуються. У випадку ІнСорс ця логіка доволі чітка. Організація не працює на рівні кінцевого продукту чи послуги, вона працює на рівні середовища. Вона створює умови, в яких потенційно можуть виникати економічні або соціальні активності. Це означає, що результат її діяльності не є прямим і не проявляється одразу. Він опосередкований і залежить від того, чи почнуть ці умови використовуватися.
Найбільш показовим прикладом цієї логіки є створення 133 консультаційних пунктів для бізнесу у чотирьох областях . У звіті це подається як масштабний результат, і з точки зору інфраструктури це дійсно так. Але сама наявність пунктів ще нічого не говорить про їхню роль у реальності. Важливим є не факт створення, а інтенсивність використання. Скільки підприємців звернулися до цих пунктів, які проблеми вони вирішили, чи призвело це до запуску нових бізнесів або до зростання існуючих — ці питання залишаються без відповіді. У такому вигляді мережа виглядає як сформована система, але її фактична глибина впливу не зафіксована. Це означає, що ми бачимо структуру, але не бачимо її роботи.
Схожа ситуація спостерігається у туристичному проєкті «Stezha: Таємниці Товтр». У межах цього проєкту створено 32-кілометровий маршрут, розроблено цифрову карту та проведено інформаційну кампанію . Це вже не абстрактна підтримка, а спроба сформувати конкретний продукт. Особливо важливим є саме цифровий компонент, оскільки без нього маршрут залишається локальним знанням, а з ним — стає доступним для зовнішнього користувача. Фактично територія переводиться у формат, який можна споживати. Але і тут відсутній наступний рівень аналізу. Немає даних про кількість відвідувачів, немає розуміння, наскільки маршрут використовується, чи інтегрується він у ширший туристичний потік. Це означає, що продукт створений, але його функціонування не виміряне.
Ще більш показовим є проєкт «Соляна вежа», де мова йде вже не про маршрут, а про фізичний об’єкт. Йдеться про оздоровчо-туристичний простір із елементами галотерапії, орієнтований у тому числі на реабілітацію військових та людей з травмами . На концептуальному рівні це сильне рішення, оскільки воно поєднує соціальну функцію з туристичною. Але звіт фіксує лише факт створення об’єкта. Відсутня будь-яка інформація про те, як він використовується після запуску. Немає показників відвідуваності, немає динаміки, немає навіть базового розуміння, чи став цей простір регулярною точкою притягання. У такому вигляді об’єкт існує як результат проєкту, але не як перевірена система.
Найбільш комплексною спробою вийти за межі окремих рішень є проєкт «ВІСТА ЗБРУЧА», який реалізується у 2025–2026 роках . Тут уже не йдеться про окремий маршрут чи об’єкт. Мова йде про спробу побудувати цілісну модель розвитку території через поєднання природної спадщини, гастрономії, локальних послуг і підприємництва. Це принципово інший рівень, оскільки він передбачає взаємодію елементів між собою. Але навіть у цьому випадку звіт залишається на рівні процесу. Він описує інвентаризацію, створення маршрутів, проведення навчань, але не дає відповіді на питання, чи почала ця система працювати як єдине ціле. Немає даних, які дозволяють зрозуміти, чи з’явилася нова економічна активність, чи почали змінюватися поведінкові моделі, чи виникла реальна взаємодія між учасниками.
У підсумку формується чітка картина. ІнСорс демонструє високий рівень реалізації. Організація здатна запускати масштабні проєкти, працювати з різними регіонами і створювати інфраструктуру різного рівня складності. Але звіт не дає можливості оцінити, що відбувається після моменту створення. Він фіксує початок процесу, але не показує його продовження.
Це і є ключове обмеження. Уся діяльність описана через створення, але не через використання. Відсутні дані, які дозволяють зрозуміти, наскільки створені елементи інтегрувалися у реальне життя громад. Без цього будь-який аналіз залишається неповним, незалежно від масштабу виконаної роботи.
Тому головний висновок виглядає так: у 2025 році ІнСорс створив значну інфраструктуру розвитку, але звіт не підтверджує, що ця інфраструктура перейшла у стадію стабільного функціонування. Різниця між цими двома станами є принциповою. Саме в ній визначається, чи розвиток стає системою, чи залишається набором окремих ініціатив.
А тепер моя думка !
З моєї точки зору цей звіт виглядає як якісно виконаний опис діяльності з недостатньою доказовою базою впливу. Це не слабкий документ, але він не дотягує до стандарту, який у вважається достатнім для підтвердження “sustainable impact”.
Ключова відмінність — у способі мислення. В українському контексті достатньо показати, що зроблено. У моєму — потрібно довести, що це працює у часі.
У цьому звіті фіксується створення: мережа з 133 консультаційних пунктів, туристичний маршрут 32 км, окремі об’єкти, запуск системних ініціатив типу ВІСТА Збруча . Для менеце означає лише одне: input і output зафіксовані. Але відсутній рівень outcome і impact.
Це не дрібниця — це різниця рівнів.
Бо для нього реальний аналіз починається там, де звіт закінчується. Він ставить питання не про створення, а про функціонування. Скільки людей користуються створеними інструментами, як часто, що змінилось у поведінці, чи виникла повторюваність. У цьому звіті таких даних немає. Це означає, що будь-яка заява про “системні зміни” залишається непідтвердженою.
Далі треба дивиться на відповідність між заявами і доказами. У тексті використовується лексика типу “системний підхід”, “стійкі зміни”. У моїй логіці це не риторика, а твердження, яке потребує підтвердження через динаміку в часі. Мінімально — це порівняння “до/після”, краще — кілька точок вимірювання. У звіті цього немає. Тому ці формулювання для нього автоматично переходять у категорію claims without verification.
Ще один важливий момент — відсутність зв’язку між елементами. Проєкти виглядають як правильні за окремістю, але не доведено, що вони працюють як система. Наприклад, консультаційні пункти, туристичні маршрути і локальні бізнеси логічно мають бути пов’язані в єдиний цикл. У звіті цей зв’язок описаний концептуально, але не підтверджений фактичними даними. Для мене це означає, що система задекларована, але не верифікована.
При цьому я не роблю висновок, що робота слабка. Навпаки, я бачу сильну сторону — організаційна спроможність. Є масштаб, є географія, є здатність запускати процеси. Це важливо, і це те, що зазвичай цінується. Але для нього це лише перша половина вимог.
Друга половина — це здатність довести, що створене середовище почало жити самостійно. І саме тут виникає розрив.
Фінальний висновок з його боку буде не емоційний, а технічний: організація демонструє високий рівень реалізації проєктів, але звіт не дає достатньої доказової бази для оцінки довгострокового впливу. Це означає, що вона розглядається як надійний виконавець, але ще не як структура, що доводить системні зміни. Конкретно — регулярного вимірювання використання, фіксації змін у поведінці та доказів того, що створені елементи інтегрувалися у повсякденну практику.
Тобто коротко, але по суті: для мене це виглядає як добре побудована система втручання, яка ще не довела, що вона працює як система результату.
Я вирішив розібрати цей звіт, тому що бачу, як подібні організації працюють у цьому регіоні, зокрема в темі історії, культури та локальної ідентичності. Ця діяльність реально має вплив на території. Але при цьому часто незрозуміло, де цей вплив переходить у системний результат. Саме це — межа між впливом і функціонуванням — і стало причиною цього аналізу.
Андрій Майхер
Тарноруда з другої половини XVI століття функціонує як повноцінне місто у правовому та адміністративному сенсі. Уже в податкових реєстрах 1569 року вона фіксується як oppidum Tharnoruda, що прямо вказує на її міський статус. Отримання магдебурзького права у 1583 році закріпило цю роль і включило місто до системи самоврядних урбаністичних центрів.
Магдебурзьке право забезпечувало Тарноруді власну адміністративну структуру, яка включала війта, бурґомістра, міську раду та лаву як судовий орган. Функціонування цієї системи підтверджується не лише згадками посадових осіб, але й наявністю письмової документації, судових актів та міської печатки.

Ратуша в Белзі
Ключовим елементом міської структури була будівля магістрату, розташована на ринковій площі. Це відповідало типовій моделі міст із магдебурзьким правом, де ринок і магістрат утворювали єдиний центр економічного та адміністративного життя. Магістрат виконував функції управління, суду та регуляції торгівлі, що підтверджується збереженими судовими документами, зокрема актом 1789 року (“Inkwizycja powtórna…”), проведеним у присутності міської влади.
Поділи Річ Посполита наприкінці XVIII століття кардинально змінили статус Тарноруди. Проведення кордону по Збруч розірвало єдину міську структуру на дві частини з різною державною належністю.
Правобережна частина з історичним центром і магістратом опинилася в Австрійській імперії. Лівобережна частина перейшла до Російської імперії і фактично втратила доступ до попереднього адміністративного ядра.
У результаті виникає нова ситуація: місто формально продовжує існувати, але його інституції розділені державним кордоном. У цих умовах на лівому березі формується новий адміністративний центр — (Нова) Тарноруда. Його поява не є розвитком міста, а є прямою відповіддю на втрату інституцій після поділу.
У Російській імперії магістрат уже не означає повноцінне самоврядування, як у магдебурзькій системі, а виконує передусім судово-адміністративні функції. Він контролює торгівлю, розглядає справи міщан і купців, забезпечує порядок у прикордонному середовищі, де постійно відбувається рух людей і товарів.
Попри це, просторово і архітектурно новий центр відтворює стару логіку міста. Формується ринкова площа, сходяться вулиці, і поруч із цим відкритим простором розміщується будівля магістрату. Це не випадковість, а пряме продовження традиції, де економіка і влада зосереджені в одній точці. Саме тому будівля орієнтована на площу і сприймається як її головний елемент.
Найважливішою частиною архітектури є центральний виступ — багатогранний ризаліт, який фактично виконує роль вежі. У класичних ратушах вежа була місцем для годинника і символом влади, який було видно з усього міста. У Новій Тарноруді ця функція не зникає, але змінює форму. Замість високої башти з’являється занижений, інтегрований у фасад об’єм, який усе одно позначає центр і, ймовірно, ніс на собі годинник, орієнтований на ринкову площу. Це рішення виглядає як компроміс між західною ратушною традицією і російською адміністративною практикою.
Подальша історія будівлі пояснює її сучасний вигляд. Під час Першої світової війни вона зазнала руйнувань, а в радянський період була відновлена без відтворення первісних пропорцій. Вежу фактично “присадили”, декор спростили, і будівля втратила частину свого символічного значення, перетворившись на утилітарний об’єкт. Саме тому сьогодні вона виглядає заниженою і дещо дивною, хоча в її структурі досі читається первісна логіка.
У підсумку магістрат (Нової) Тарноруди є важливим не через масштаб чи декоративність, а через свою історію. Він виник як відповідь на поділ міста, відобразив зміну політичної системи і зберіг у своїй формі сліди двох традицій — магдебурзької та імперської. Це робить його не просто будівлею, а матеріальним свідченням того, як змінювалась сама природа міської влади на прикордонних територіях.
Тарноруда функціонує як сільська територія у зоні прямого економічного впливу як Волочиська, так і Підволочиська. Географічне положення між двома локальними центрами формує подвійний економічний вектор тяжіння. Відстань близько 12 км до Волочиська по асфальтованій дорозі забезпечує повноцінну маятникову модель зайнятості, а історична близькість до Підволочиська підсилює міжрегіональні зв’язки. Чотири автобусні рейси на день формують мінімально достатній транспортний каркас. Це означає, що село інтегроване у міжміський ринок праці без втрати сільської структури. Важливо враховувати, що в минулому Тарноруда мала статус міського поселення і чисельність населення понад 3 тисячі мешканців, що пояснює наявність розвиненої просторової структури та потенціалу до повторної активізації.

Територія виконує роль житлового розширення міста з нижчими витратами на нерухомість і вищою часткою приватної землі на домогосподарство, що особливо цінується внутрішньо переміщеними особами, для яких можливість мати власне житло при збереженні доступу до робочих місць у Волочиську та Підволочиську є ключовим фактором вибору місця проживання.

Після початку повномасштабної війни частина внутрішньо переміщених осіб зі сходу України обрала Тарноруду як місце проживання. Основні мотиви: відносна безпека регіону, доступність житла, можливість самозабезпечення через землю, близькість до робочих місць у Волочиську та Підволочиську.

Ринок нерухомості в селі залишається активним: вартість садиб стартує орієнтовно від 5 тисяч доларів США і вище залежно від стану будинку та земельної ділянки. Більшість об’єктів у кращому житловому стані та з інженерними перспективами були розкуплені в перші роки активного попиту. Наявні привабливі варіанти часто мають юридичні особливості — неврегульовані документи, спадкові питання або технічні неточності в оформленні. Водночас це не відлякує потенційних покупців: застосовуються індивідуальні підходи, поетапне оформлення права власності, домовленості щодо проживання на період врегулювання документів та інші практичні механізми, що дозволяють поєднати купівлю житла з поступовим юридичним оформленням.

– активізація ринку купівлі-продажу будинків – відновлення раніше занедбаного житлового фонду – збільшення навантаження на соціальну інфраструктуру – поява нових малих господарських ініціатив
Промислові та аграрні підприємства Волочиська формують трудовий попит. Серед ключових напрямів:

агропромислові комплекси та елеваторні потужності з розширенням виробничих баз; приватне машинобудування і виробництво спецтехніки, зокрема розширення підприємства ТАД; харчова переробка, включно з діючими підприємствами та будівництвом нового м’ясокомбінату із заявленим створенням близько 350 робочих місць; логістика і транспорт із формуванням виробничо-складських вузлів; індустріальні парки та нові виробничі майданчики, а також стабільний потенціал традиційних підприємств (Агробізнес, Мотор Січ) і міських комунальних закладів як значного джерела зайнятості.



Сучасний свинокомплекс біля Тарноруди потужністю до 10 000 голів — один із ключових аграрних об’єктів громади. Великі виробничі площі, промисловий масштаб та стабільна діяльність формують робочі місця й підтримують локальну економіку.
Тарноруда виступає не лише житловою базою для працівників цих секторів, але й має власну економічну основу. На території села діють аграрні підприємства, зокрема виробничі комплекси з відгодівлі великої рогатої худоби, де Агропромхолдинг «Астарта» завершує реконструкцію ферми для безприв’язного утримання ВРХ. Функціонують менші фермерські господарства, включаючи комплекс з відгодівлі свиней потужністю до 10 тисяч голів, рибогосподарські об’єкти, а також комунальні заклади — гімназія, дитячий садок «Малятко». Розвинена сфера обслуговування представлена кількома магазинами, закладами харчування та іншими підприємницькими ініціативами. Окрім цього, поступово створюються нові малі приватні бізнеси, що доповнюють локальну економіку та зменшують залежність села виключно від маятникової зайнятості.



Родючі чорноземи Тарноруди — земля найвищої якості, де стабільно отримують високі врожаї овочів і картоплі. Саме тут встановлено світовий рекорд урожайності картоплі — 1224 кг із сотки (Анатолій Резнік, селекціонер і дослідник, власник однієї з найбільших колекцій картоплі в Україні). Власна городина — це не лише традиція, а реальна економія та впевненість у завтрашньому дні.
Середня вартість житла нижча, ніж у містечках області, що формує суттєву перевагу у структурі витрат домогосподарства. Основна частина фонду — приватні будинки з земельними ділянками, що дозволяє не лише проживати, а й виробляти частину продуктів самостійно (овочі, фрукти, м’ясо, молоко), зменшуючи щомісячні витрати. У Тарноруді стабільно функціонує млин, куди приїжджають мешканці з навколишніх сіл. Виробляється борошно першого та вищого сорту, грис, а також дерть для худоби. Земля є ключовим активом села, а поєднання міського заробітку з нижчими витратами на житло, комунальні платежі та можливістю підсобного господарства створює значно вигідніший баланс «дохід–витрати» порівняно з проживанням у місті, що особливо важливо для молодих сімей та переселенців, які прагнуть фінансової стабільності.

Економічна формула домогосподарства:
заробітна плата у місті + власне підсобне господарство = зниження витрат і підвищення стабільності.
На фоні останніх воєнних подій та загальної внутрішньої міграції населення вартість землі й нерухомості в Тарноруді поступово зростає, однак поки що залишається відносно доступною для придбання. За умови подальшого розширення виробництва у Волочиську та реалізації нових індустріальних проєктів очікується подальше підвищення ціни активів, що створює високий потенціал приросту вартості для тих домогосподарств, які готові вкладати ресурси у відновлення житла, оформлення документів та розвиток власної ділянки.

У селі функціонують школа, розташована у старовинному палаці, що формує унікальне освітнє середовище та історичну атмосферу, заклад дошкільної освіти «Малятко», амбулаторія, а також базова та розширена сфера торгівлі й послуг.

Наявні всі ключові атрибути сучасного життя: покриття мобільних операторів (зокрема Київстар), підключення до оптиковолоконного широкосмугового інтернету від місцевих провайдерів (вартість підключення становить кілька тисяч гривень), централізоване водопостачання з питною водою високої якості завдяки реконструкції мереж і труб, централізований вивіз твердих побутових відходів, оновлені лінії електропередач та газифікація по всій території села. Сукупність цих факторів створює умови для повноцінного довгострокового проживання родин на рівні, наближеному до міського.

Соціальна стабільність підтримується низькою щільністю забудови, відсутністю великої промисловості, відносною безпекою регіону, наявністю храмів основних християнських конфесій — костелу Божої Матері Святого Скапулярію (римсько-католицька громада), Вознесенської православної церкви та греко-католицької спільноти, а також розвиненою логістикою: у селі діє відділення «Нової пошти», забезпечене швидке сполучення з Волочиськом (12 км), Підволочиськом, Тернополем (близько 50 км через міст через Збруч) та Хмельницьким (приблизно 75 км). Додатковою перевагою є близькість до рекреаційних зон — курорту Сатанів (близько 20 км), гір Медоборів та природного заповідника «Медобори», що формує привабливий баланс проживання, духовного середовища та можливостей для відпочинку.

Тарноруда має потенціал розвитку малого бізнесу за рахунок:
– аграрного мікровиробництва (ягоди, теплиці, мед); – переробки сільськогосподарської продукції; – ремісничих майстерень; – складських та логістичних об’єктів малого формату; – орендного житла для працівників підприємств; – розвитку туристичної галузі на основі історико-архітектурної спадщини (старовинний палац, костели, об’єкти сакральної та цивільної архітектури); – зеленого та екологічного туризму, пов’язаного з ландшафтами та природною зоною річки Збруч; – створення садиб сільського туризму, кемпінгів, локальних гастрономічних ініціатив і екскурсійних маршрутів; – організації культурних та історичних подій як інструменту залучення відвідувачів і формування додаткового доходу для громади.

Головною перевагою є низький поріг входу у підприємництво завдяки наявності власної території та господарських приміщень.
Тарноруда сьогодні сприймається не лише як сільська територія біля промислового центру, а як простір можливостей. Поєднання історичної архітектури, природних ландшафтів, близькості до річки Збруч та економічної інтеграції з Волочиськом і Підволочиськом формує унікальний баланс життя і розвитку.

Тарноруда це і паломницьке місце куди приходят паломники з усіх околиць найбільше з Волочиська на 16 липня коли найбільший відпуст. У раніші часи Тарноруда була одним з найбільших паломницьких центрів куди зтікались тисячі людей.

Старовинний палац, у якому функціонує школа, сакральні споруди та об’єкти історичної архітектури створюють атмосферу, що вирізняє село серед інших населених пунктів регіону. Природа, відкриті простори та ландшафти додають якості життя, яка часто стає вирішальним аргументом для родин з дітьми та людей, що працюють віддалено.

Місцева громада демонструє відкритість до внутрішньо переміщених осіб і нових жителів. Люди, які переїжджають із прифронтових регіонів або обирають село як базу для дистанційної роботи, знаходять тут не ізольованість, а соціальну інтеграцію та підтримку.

Поєднання доступного житла, можливості мати власну землю, стабільного доступу до робочих місць у містах-супутниках, сучасної інфраструктури (інтернет, мобільний зв’язок, водопостачання, газ, електромережі) і зростаючого економічного потенціалу формує високий рівень привабливості.

За умови подальшого розвитку виробництв у Волочиську, розширення аграрних комплексів та реалізації індустріальних ініціатив Тарноруда має потенціал зміцнити свій статус як комфортної житлової території з інвестиційною перспективою. Вона поєднує історію, природу, економіку і людський фактор — саме ця сукупність робить її перспективною для переїзду та довгострокового життя.
Інфраструктурна спроможність та умови для повноцінного життя
Ключовою перевагою локації є сформована базова інфраструктура, яка дозволяє жити автономно, без щоденної потреби виїзду за межі села. Населений пункт має регулярне автобусне сполучення — чотири маршрути на день, що забезпечує стабільний зв’язок із районним центром та навколишніми населеними пунктами. У селі функціонують чотири магазини з товарами повсякденного попиту, підключено високошвидкісний оптиковолоконний інтернет із прямим кабельним підводом, що критично важливо для роботи, навчання та сучасних сервісів. Працює відділення «Нової пошти», що знімає логістичні обмеження для онлайн-замовлень і бізнесу. Дорожня інфраструктура представлена якісною асфальтованою дорогою, придатною для використання в будь-яку пору року без сезонних обмежень. Стабільний мобільний зв’язок забезпечується вишкою Київстару. Соціальна інфраструктура включає гімназію, дитячий садок і храми основних конфесій — греко-католицької, католицької та православної, що формує повноцінне суспільне середовище. Село має централізований водопровід, вуличне освітлення та організований централізований вивіз сміття, що знімає побутові ризики та адміністративні клопоти. Сукупно ці фактори створюють умови комфортного, прогнозованого життя без критичних інфраструктурних дефіцитів. Водночас місто Волочиськ, розташоване поруч, доповнює цю базу розвиненою міською інфраструктурою — кількома мережами супермаркетів, широким вибором закладів відпочинку та сервісів, що дозволяє легко закривати розширені потреби, зберігаючи при цьому основну життєву опору безпосередньо в Тарноруді.
Тарноруда, що розташована на Поділлі в долині річки Збруч, є історично значущим поселенням, яке впродовж XVII–XVIII століть відігравало роль важливого стратегічного пункту на перетині торгових і військових шляхів. Архівні матеріали, зокрема документи з архіву Потоцьких і Любомирських, містять цінні свідчення про цей період. Особливу увагу привертає листування 1798 року місцевого адміністратора Антонія Сєткевича з княгинею Ізабеллою Любомирською, яке відображає тогочасні економічні й адміністративні реалії Тарноруди.
Документи, створені в лютому 1798 року, свідчать про наявність у Тарноруді «замку», який у той час вже не мав оборонного значення у традиційному сенсі, а був, натомість, укріпленою резиденцією («Edelhof»). Історичні джерела підтверджують, що цей маєток виник на місці старішого оборонного укріплення XVII століття, розташованого на стратегічно важливій височині, відомій як гора Круча, що дозволяло ефективно контролювати околиці та долину річки Збруч. Серед джерел які вказують на існування замку в Тарноруді є зокрема дослідження Даріуша Колодзейчика, який вивчав османські архіви та вказував на збереженні башти навіть після повернення Тарноруди до складу Речі Посполитої.
Наприкінці XVIII – на початку XIX століття садиба в Тарноруді втратила свою первинну військову функцію, трансформувавшись у господарський і адміністративний центр місцевих земельних володінь. Проте, архівні документи описують економічний стан маєтку як важкий, зазначаючи, що він був постійно збитковим. Внаслідок цього, адміністрація була змушена розглядати можливість продажу окремих споруд та частин господарства, щоб стабілізувати фінансовий стан і погасити існуючі заборгованості.
Цитата:
„że Dobra Tarnorudzkie i inne więcej zarówno jak różne inne kontrakty zawsze bywały stratne, że każdy przy Zamku powinien sprzedaży starego i innych kotów, niemniej części, które użytku ustalonego będą – ale może ponadto jakieś inne zaległości znajdują się przy tym, które potrzebują całkowitej uwagi JO Państwa”
У XVIII столітті термін «zamek» (замок) не завжди означав великий оборонний замок у сучасному розумінні. Часто в Польщі та на Поділлі так називали також головні резиденції магнатів або заможних шляхтичів, які могли бути як кам’яними палацами, так і меншими садибами, які мали оборонні елементи або колись виконували оборонну функцію.
У випадку Тарноруди, як це видно з контексту документа, йдеться про місцеву резиденцію яка служила адміністративним та господарським центром володінь («Dobra Tarnorudzkie»). Яка була достатньо великою та складалася з кількох частин або корпусів («старих будівель», «інших котів», тобто інших споруд). На кінець XVIII століття вже могла бути частково застарілою чи зношеною, що потребувало значних витрат на утримання. Стан «замку» на той час, можливо, вже не відповідав економічним реаліям, утримання його було дорогим і нераціональним. Власники чи управителі шукали можливість скорочення витрат і часткового погашення заборгованостей через продаж нерентабельної власності.
У 1798 році серйозно розглядали можливість продажу окремих частин цієї резиденції, що свідчить про фінансову кризу чи необхідність реорганізації місцевого господарства. Це свідчить про те, що наприкінці XVIII століття місцеві шляхетські маєтки на Поділлі, включаючи Тарноруду, переживали економічні труднощі, що змушувало їх власників ухвалювати рішення про продаж власності чи її частин.
У XVII столітті укріплення включало базові елементи оборони, які утворювали замкнутий двір. Важливою складовою укріплення була одна башта, яка використовувалася для спостереження та захисту в раніші часи. Після повернення Поділля до складу Речі Посполитої у 1699 році, оборонна роль Тарнорудського замку поступово втратила своє значення, і воно трансформувалося в адміністративний центр.
Документ також завершується вказівкою на місце і дату його створення:
«Dnia 29/18 lutego 1798 Tarnoruda Antoni Setkiewicz»
Це свідчить, що автор документа Antoni Setkiewicz (ймовірно, місцевий адміністратор чи управитель) перебував у Тарноруді та звідти провадив листування, що підтверджує її адміністративний статус володінь якими володіла княгиня Ізабелла Любомирська.
Таким чином, архівні документи 1798 року ілюструють не тільки трансформацію укріплень та замків у садибні комплекси, але й складні економічні умови, у яких перебували шляхетські господарства Поділля наприкінці XVIII століття. Ці матеріали становлять значну історичну цінність для вивчення економічної та соціальної історії регіону. Також вкотре нагадує про важливість історії та продаж Замку в Тарноруді.
Андрій Майхер 2025
Городоцький музей у новій будівлі мав усі передумови стати знаковим культурним центром Поділля. В умовах, коли українська ідентичність виборює своє місце на мапі європейського культурного простору, такі установи відіграють ключову роль у збереженні історичної пам’яті та автентичної спадщини. Однак реальність не виправдала очікувань. Попри розкішну архітектуру, експозиція музею залишається вкрай мінімалістичною, а її наповнення – суперечливим і фрагментарним. Городоцький музей, який мав би бути серцем регіонального краєзнавства, радше нагадує скороминущу атракцію: відвідав раз – і більше повертатися немає сенсу. У час, коли культура є невід’ємною частиною національного спротиву, втрата такої можливості – не просто недопрацювання, а справжній виклик.
Про це пише Галина Мороз на своїй сторінці у Facebook. Далі – розширена версія для детальнішого ознайомлення.
Одночасно експонати із археологічних розкопок 2021 р. у яких я теж брала участь як волонтер, – відсутні. Та ж експедиція, як я знаю, пролила світло на початки історії Городка як окремого поселення. Дивна ситуація – історично нікчемна грамота Костянтина Коріатовича надана Бедришку, що немає ніякого відношення до Городка – є. А справжні артефакти, які матеріально розповідають про початки Городка – відсутні. За майже 4 роки, після того, як Павло Нечитайло передав свої знахідки G-MUSEUM, експозиція так і не оформлена.
Тарнорудське Історичне Товариство, засноване 11 березня 2012 року, є організацією, яка займається збереженням, дослідженням та популяризацією історії та культури Тарноруди та Поділля. Спочатку відоме як Подільсько-Галицько-Волинська гільдія, Товариство у 2024 році змінило свою назву на Тарнорудське Історичне Товариство, щоб чітко зосередитись на вивченні та охороні культурної спадщини цього регіону.
Основна місія Тарнорудського Історичного Товариства — збереження та вивчення історії Тарноруди, Поділля та їх культурної спадщини. Ми прагнемо донести важливість історії цього регіону до сучасного покоління та активно працюємо над відродженням пам’яток історії та культури, що є невід’ємною частиною національної ідентичності.
Тарнорудське Історичне Товариство реалізує низку важливих проектів, що мають на меті збереження та вивчення культурної спадщини Тарноруди та Поділля. Серед наших основних напрямків — археологічні дослідження, вивчення середньовічних документів, відновлення історичних пам’яток та музейна діяльність.
Тарнорудське Історичне Товариство існує для того, щоб зберегти та відродити культурну спадщину Тарноруди і Поділля, а також для того, щоб навчити людей шанувати свою історію. Ми прагнемо створити середовище, де люди можуть отримати знання, брати участь у культурних та наукових заходах, а також активно долучатися до процесу збереження історичних пам’яток.
Ми віримо, що знання про минуле допомагають формувати сильну та об’єднану громаду, де кожен відчуває свою причетність до історії та культурної спадщини. Товариство надає платформу для науковців, волонтерів, студентів та активістів, які хочуть долучитися до цієї важливої місії.
Ми — це спільнота дослідників, істориків, археологів, культурних активістів та волонтерів, які об’єднані спільною метою: збереження і вивчення історії та культури Тарноруди та Поділля. Наша організація складається з людей, які не лише займаються науковими дослідженнями, але й активно долучаються до культурних ініціатив, допомагаючи створити платформу для розвитку історичного туризму, освіти та наукових проектів.
Окрім того, Тарнорудське Історичне Товариство отримує підтримку від політичних діячів, державних установ і небайдужих громадян, які розуміють важливість збереження культурної спадщини для розвитку національної ідентичності. Серед наших партнерів є місцеві органи влади, депутати, громадські діячі та меценати, які підтримують наші ініціативи, фінансують археологічні розкопки та реставраційні роботи, а також сприяють популяризації історії Тарноруди на національному та міжнародному рівнях.
Товариство активно співпрацює з місцевими політиками, які підтримують розвиток культурних та історичних проектів в регіоні. Їхня участь у наших заходах та ініціативах допомагає привертати увагу до важливості збереження історичної спадщини та залучати ресурси для подальшої роботи.
Тарнорудське Історичне Товариство прагне об’єднати зусилля громадськості, політиків, науковців та культурних активістів, щоб зберегти спадщину Тарноруди та Поділля для майбутніх поколінь.
Варто розказати про кордон з Польської сторони, що існувала з 1922-1939 роки. У 1921 році, після завершення радянсько-польської війни, ризьким договором була встановлена межа між радянськими республіками РРФСР (також від імені БССР і УРСР) і Польщею. Охорона кордону була доручена Корпусу охорони прикордоння (КОП).
Подібна ситуація і в Полянах де загинуло теж близько 10 чоловік встановлено імена 6. Північніше на Збручі ситуація була більш складана. За даними різних джерел в Ожигівцях в 1932 – 1933 роках загинуло біля 20 чоловік встановлено імена 9. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (ДАХмО., Ф.Р – 6460, оп.1 , спр.1) Громський Тимофій, 38 р., 1933 р., Державець Терен, 42 р., 1932 р., Крищук Ілля, 49 р., 1932 р., Лоць Пилип Степанович, 42 р., 1932 р., Мартинюк Гаврило, 57 р., 1932 р., Панчук Дмитро, 54 р., 1932 р., Редько Нестер, 50 р., 1933 р., Сеник Михайло Лук’янович, 48 р., 1933 р., Сениу Ольга Лук’янівна, 28 р., 1932 р., причина смерті від недоїдання одна для всіх це голод.
З огляду наведених даних ситуація на кордоні не була така важка. Сім’ї в кого були батьки і при силі здатні були отримати доступ до їжі. Так було в моїй родині мій прадід Іван купував цукор гнав горівку і продавав, завдяки цьому вижило 7 дітей в тому числі мій дід Микола.