Річний звіт Центру розвитку ініціатив «ІнСорс» за 2025 рік демонструє масштаб діяльності, який формально виглядає переконливо. Організація працює у кількох областях, реалізує міжрегіональні проєкти та оперує бюджетом понад 12,5 млн грн, з яких практично всі кошти спрямовані безпосередньо на реалізацію програм . На рівні структури це виглядає як ефективне використання ресурсів: мінімум витрат на адміністрацію і максимум — на діяльність. Але сама по собі ця пропорція нічого не говорить про реальний ефект. Вона лише фіксує інтенсивність роботи, а не її результат.
Щоб зрозуміти, що саме відбулося у 2025 році, важливо дивитися не на перелік проєктів, а на логіку, за якою вони реалізуються. У випадку ІнСорс ця логіка доволі чітка. Організація не працює на рівні кінцевого продукту чи послуги, вона працює на рівні середовища. Вона створює умови, в яких потенційно можуть виникати економічні або соціальні активності. Це означає, що результат її діяльності не є прямим і не проявляється одразу. Він опосередкований і залежить від того, чи почнуть ці умови використовуватися.
Найбільш показовим прикладом цієї логіки є створення 133 консультаційних пунктів для бізнесу у чотирьох областях . У звіті це подається як масштабний результат, і з точки зору інфраструктури це дійсно так. Але сама наявність пунктів ще нічого не говорить про їхню роль у реальності. Важливим є не факт створення, а інтенсивність використання. Скільки підприємців звернулися до цих пунктів, які проблеми вони вирішили, чи призвело це до запуску нових бізнесів або до зростання існуючих — ці питання залишаються без відповіді. У такому вигляді мережа виглядає як сформована система, але її фактична глибина впливу не зафіксована. Це означає, що ми бачимо структуру, але не бачимо її роботи.
Схожа ситуація спостерігається у туристичному проєкті «Stezha: Таємниці Товтр». У межах цього проєкту створено 32-кілометровий маршрут, розроблено цифрову карту та проведено інформаційну кампанію . Це вже не абстрактна підтримка, а спроба сформувати конкретний продукт. Особливо важливим є саме цифровий компонент, оскільки без нього маршрут залишається локальним знанням, а з ним — стає доступним для зовнішнього користувача. Фактично територія переводиться у формат, який можна споживати. Але і тут відсутній наступний рівень аналізу. Немає даних про кількість відвідувачів, немає розуміння, наскільки маршрут використовується, чи інтегрується він у ширший туристичний потік. Це означає, що продукт створений, але його функціонування не виміряне.
Ще більш показовим є проєкт «Соляна вежа», де мова йде вже не про маршрут, а про фізичний об’єкт. Йдеться про оздоровчо-туристичний простір із елементами галотерапії, орієнтований у тому числі на реабілітацію військових та людей з травмами . На концептуальному рівні це сильне рішення, оскільки воно поєднує соціальну функцію з туристичною. Але звіт фіксує лише факт створення об’єкта. Відсутня будь-яка інформація про те, як він використовується після запуску. Немає показників відвідуваності, немає динаміки, немає навіть базового розуміння, чи став цей простір регулярною точкою притягання. У такому вигляді об’єкт існує як результат проєкту, але не як перевірена система.
Найбільш комплексною спробою вийти за межі окремих рішень є проєкт «ВІСТА ЗБРУЧА», який реалізується у 2025–2026 роках . Тут уже не йдеться про окремий маршрут чи об’єкт. Мова йде про спробу побудувати цілісну модель розвитку території через поєднання природної спадщини, гастрономії, локальних послуг і підприємництва. Це принципово інший рівень, оскільки він передбачає взаємодію елементів між собою. Але навіть у цьому випадку звіт залишається на рівні процесу. Він описує інвентаризацію, створення маршрутів, проведення навчань, але не дає відповіді на питання, чи почала ця система працювати як єдине ціле. Немає даних, які дозволяють зрозуміти, чи з’явилася нова економічна активність, чи почали змінюватися поведінкові моделі, чи виникла реальна взаємодія між учасниками.
У підсумку формується чітка картина. ІнСорс демонструє високий рівень реалізації. Організація здатна запускати масштабні проєкти, працювати з різними регіонами і створювати інфраструктуру різного рівня складності. Але звіт не дає можливості оцінити, що відбувається після моменту створення. Він фіксує початок процесу, але не показує його продовження.
Це і є ключове обмеження. Уся діяльність описана через створення, але не через використання. Відсутні дані, які дозволяють зрозуміти, наскільки створені елементи інтегрувалися у реальне життя громад. Без цього будь-який аналіз залишається неповним, незалежно від масштабу виконаної роботи.
Тому головний висновок виглядає так: у 2025 році ІнСорс створив значну інфраструктуру розвитку, але звіт не підтверджує, що ця інфраструктура перейшла у стадію стабільного функціонування. Різниця між цими двома станами є принциповою. Саме в ній визначається, чи розвиток стає системою, чи залишається набором окремих ініціатив.
А тепер моя думка !
З моєї точки зору цей звіт виглядає як якісно виконаний опис діяльності з недостатньою доказовою базою впливу. Це не слабкий документ, але він не дотягує до стандарту, який у вважається достатнім для підтвердження “sustainable impact”.
Ключова відмінність — у способі мислення. В українському контексті достатньо показати, що зроблено. У моєму — потрібно довести, що це працює у часі.
У цьому звіті фіксується створення: мережа з 133 консультаційних пунктів, туристичний маршрут 32 км, окремі об’єкти, запуск системних ініціатив типу ВІСТА Збруча . Для менеце означає лише одне: input і output зафіксовані. Але відсутній рівень outcome і impact.
Це не дрібниця — це різниця рівнів.
Бо для нього реальний аналіз починається там, де звіт закінчується. Він ставить питання не про створення, а про функціонування. Скільки людей користуються створеними інструментами, як часто, що змінилось у поведінці, чи виникла повторюваність. У цьому звіті таких даних немає. Це означає, що будь-яка заява про “системні зміни” залишається непідтвердженою.
Далі треба дивиться на відповідність між заявами і доказами. У тексті використовується лексика типу “системний підхід”, “стійкі зміни”. У моїй логіці це не риторика, а твердження, яке потребує підтвердження через динаміку в часі. Мінімально — це порівняння “до/після”, краще — кілька точок вимірювання. У звіті цього немає. Тому ці формулювання для нього автоматично переходять у категорію claims without verification.
Ще один важливий момент — відсутність зв’язку між елементами. Проєкти виглядають як правильні за окремістю, але не доведено, що вони працюють як система. Наприклад, консультаційні пункти, туристичні маршрути і локальні бізнеси логічно мають бути пов’язані в єдиний цикл. У звіті цей зв’язок описаний концептуально, але не підтверджений фактичними даними. Для мене це означає, що система задекларована, але не верифікована.
При цьому я не роблю висновок, що робота слабка. Навпаки, я бачу сильну сторону — організаційна спроможність. Є масштаб, є географія, є здатність запускати процеси. Це важливо, і це те, що зазвичай цінується. Але для нього це лише перша половина вимог.
Друга половина — це здатність довести, що створене середовище почало жити самостійно. І саме тут виникає розрив.
Фінальний висновок з його боку буде не емоційний, а технічний: організація демонструє високий рівень реалізації проєктів, але звіт не дає достатньої доказової бази для оцінки довгострокового впливу. Це означає, що вона розглядається як надійний виконавець, але ще не як структура, що доводить системні зміни. Конкретно — регулярного вимірювання використання, фіксації змін у поведінці та доказів того, що створені елементи інтегрувалися у повсякденну практику.
Тобто коротко, але по суті: для мене це виглядає як добре побудована система втручання, яка ще не довела, що вона працює як система результату.
Я вирішив розібрати цей звіт, тому що бачу, як подібні організації працюють у цьому регіоні, зокрема в темі історії, культури та локальної ідентичності. Ця діяльність реально має вплив на території. Але при цьому часто незрозуміло, де цей вплив переходить у системний результат. Саме це — межа між впливом і функціонуванням — і стало причиною цього аналізу.
Андрій Майхер
