Маначин

Село розташоване на північному березі великої болотистої долини, яка простягається від Гонорівки до Іванівців на 10 км, при ширині 2–5 км. Нині вона частково осушена, а у 1980 році тут створений Маначинський державний гідрологічний заказник площею 206 га.

01. Географія, археологія та заснування фортеці

У древності болота були непрохідними, про це свідчать поклади торфу. Місцевість була багата рибою, птахом та звіром. Важливою рисою рельєфу були острови серед болота, на яких люди, які тут селилися, мали захист від ворожих нападів. Крім того, річка Грабарка (ліва притока Збруча), котра бере початок у цих болотах, була зручним водним шляхом сполучення по Збручу та Дністру з Північним Причорномор’ям.

У «Довіднику з археології України. Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області» в Маначині згадуються поселення мідно-кам’яного віку ІІІ тис. до н.е., бронзового віку ІІ тис. до н.е. і слов’ян VI–VIII ст. У 2007 році біля північно-східної околиці села виявлене поселення черняхівської культури III–IV ст. Воно розташоване на північному березі ставка (правий берег Грабарки). Тут сліди людської діяльності в древності простежуються на рівному полі вздовж ставу майже на 2 км смугою завширшки 30–50 м. Це друге найбільше з виявлених поселень черняхівської культури у нашому районі, перше знаходиться біля села Новоленськ. Тут же знайдено кілька уламків глиняного посуду та крем’яних відщепів (відходи крем’яного виробництва) більш раннього часу, можливо, бронзового віку.

Село Маначин виникло в середньовіччі на підвищенні серед болота, що витягнулося між Грабаркою і Брудною зі сходу на захід довжиною майже кілометр і 150–50 м шириною. Тут приблизно у XIV ст. виникло укріплене поселення, яке переросло у містечко. Пам’ять про нього залишилася у назві частини села «Старе Містисько». На сході містечко починалося на краю торф’яного болота і закінчувалося на захід від шосейної дороги. На городищі жили ремісники, купці, землероби.

Важкопрохідне болото, що оточувало стародавній Маначин, було природним захистом від ворожих нападів. У найвищій частині містечка (нині хата Ю. В. Рибчинського) спорудили центральне укріплення, викопавши глибокі рови і насипавши високі вали. На валах спорудили стіни з вкопаних вертикально колод. Так виникла невелика фортеця (ур. Замчисько), яка кілька століть служила обороною для жителів Маначина. Можливо, там постійно знаходився невеликий військовий загін феодала. Під час війн фортеця горіла неодноразово. В 2007 році у залишках оборонного валу було розкопано ділянку вигорілого до цегляного кольору ґрунту з вуглинами дерева.

Мешканці Маначина мужньо захищали своє містечко, і багато ворогів загинули у болоті. Про це свідчать знайдені у заплаві Брудної під час добування торфу предмети озброєння та інші речі, що належали ворогам, які штурмували укріплення. У XVIII–XIX ст. Замчисько занепало, дерев’яна стіна зруйнувалася, а у XX ст. зруйнували вали з півночі й півдня. Більша частина східного валу була зруйнована бульдозером, збереглася частина західного валу, котрий заріс деревами та кущами. Уламки глиняного, скляного посуду, кахель грубок, глиняні люльки та інші речі мешканців давнього Маначина можна зібрати на розораному ґрунті городів селян та в процесі земляних робіт, під час будівництва.

02. Від Речі Посполитої до Російської імперії

З XIV ст. Маначин входив до складу Литовського Великого князівства, а з XV ст. – до складу Волинського воєводства Королівства Польського. З захопленням наших земель польськими феодалами розпочався економічний, національний і релігійний гніт місцевого українського населення, особливо селянства. Польські пани запровадили кріпацтво, якого наші предки до цього не знали. Володів Маначином магнат Костянтин Вишневецький.

Соціальний, національний та релігійний гніт, свавілля польських магнатів і шляхти, неспроможність Польської держави захистити край від грабіжницьких набігів кримських татар призвели у XVII ст. до збройного повстання пригнічених мас. Маначинці активно включилися у визвольну боротьбу 1648–1654 рр. Історик І. П. Крип’якевич відмітив, що «роль таких містечок, як Волочиськ і Маначин в організації визвольного руху полягала в тому, що вони скупчували вільне населення, яке мало свободу руху, і що міщани мали зв’язки з селянством. Такі містечка ставали центрами організації повстання в своїх районах».

Спійманий поляками козацький розвідник Я. Концевич на допиті розказав, що у Маначині «міщани радилися про Броди і Тернопіль, куди могли увійти козаки». За браком писемних джерел того часу драматизм боротьби маначинців з польським військом на сьогодні нам мало відомий. З листа польського полковника, губернатора Меджибізького замку Ф. Михайловича від 31 січня 1658 року до каштеляна Волинського С. Беневського дізнаємося про те, що Ф. Михайлович посилав загін до Маначина по хліб, «але ж тамтешні міщани не були так ввічливі і не дали нічого».

Після закінчення війни на Правобережну Україну повернулися польські магнати і шляхта, а у 1672–1699 рр. за договором з Польщею наш край окупували турки. У другій половині XVIII ст. Маначином володів Ю. Потоцький, воєвода Київський, котрий у 1772 році продав містечко Ф. Мошинському.

У 1793–1795 рр. наш край був приєднаний до Російської імперії. Через деякий час була ліквідована уніатська церква, віруючі повернулися до своєї прадідівської православної церкви. Маначин став адміністративним центром однойменної волості Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. До складу Маначинської волості входили села Війтівці, Писарівка, Рябіївка, Кушнирівка, Гарнишівка, Порохня. З 1896 року волосним старшиною був М. Грабовський-Мазур, а писарем — В. Левандовський. У 1901 році писарем став О. Тукмач.

У XIX ст. Маначин став селом, у якому в 1888 році проживали 1 188 людей, а в 1899 році у ньому було 296 дворів з населенням 1 708 чоловік. У селі діяли водяний, вітряний та паровий млини (у 1910 році власник Т. П. Дичик). Село належало графині А. Ледуховській. Біля Маначина пролягала дорога з Волочиська на Проскурів (Хмельницький) та залізниця, що сприяло економічному розвиткові села.

Коли у містечку Маначин була споруджена перша церква, невідомо, але, виходячи з того, що у сільській церкві XIX ст. зберігалася копія метричної книги 1716 року, то можна з впевненістю стверджувати, що у XVII ст. церква вже була. Другу церкву, дерев’яну, міщани збудували у 1747 році. У XIX ст. вона почала руйнуватися й не вміщала усіх віруючих, тому у 1892–1895 рр. на кошти парафіян спорудили більшу дерев’яну церкву.

У 1872 році у селі збудували каплицю в пам’ять про чудесне врятування імператора Олександра II під час замахів на його життя у 1866 і 1867 роках. Священик М. Д. Жукович, який правив у церкві з 1853 року, у 1891 році написав «Церковний літопис Маначина», що зберігався у церковному музеї м. Житомира. Церква мала 119 десятин землі, платня священика складала 240 крб. на рік, псаломщика – 50 крб., пономаря – 38 крб., просвірниці – 16 крб.

Діти Маначина і навколишніх сіл навчалися грамоти у трьох школах села, діяло училище Міністерства народної освіти, яке випускало вчителів для сільських шкіл. Подільське земство відкрило у Маначині п’ятирічну школу, у якій викладали основи таких наук як географія, математика, історія та інші. Відомо, що цю школу закінчили П. Л. Вигоняйло і З. П. Вигоняйло з Писарівки. У 1890 році в школах Маначина навчалися 53 хлопчики, а у 1909 році – 69 хлопчиків і 4 дівчинки.

03. XX століття: революція, Громадянська війна, Голодомор та Друга світова війна

В Першу світову війну село опинилося в прифронтовій зоні, військове начальство примушувало селян до різних робіт, наприклад, будівництва та ремонту доріг. З 10 грудня 1917 року село знаходилось під владою Центральної Ради. Після того, як у Києві вибухнуло повстання проти неї, Центральна Рада змушена була під натиском Червоної Армії відступити за Збруч. Землю і поміщицьке майно селяни поділили між сім’ями.

В Маначині сформували повстанський загін, у якому комісаром був А. К. Сидорук, а командиром роти Д. А. Андрушко. Але 19 лютого 1918 року, за домовленістю з Центральною Радою, в наш край вторглися німецькі та австрійські війська. Окупанти грабували селян, вивозили хліб та худобу. Вони стратили А. К. Сидорука та Д. А. Андрушко. У грудні 1918 року німецька армія покинула територію України. Разом із нею відступала за Збруч до Тернополя армія УНР на чолі з С. Петлюрою.

У 1919 році, коли з півдня України наступала Біла армія Денікіна, а Червона армія відступила з нашого краю на схід, С. Петлюра повів своє військо разом з залишками Української Галицької Армії через Збруч на схід. Але після розгрому Білої Армії, Червона армія повернулася на Волочищину і витіснила військо УНР за кордон по Збручу. Петлюра закликав на допомогу польські війська і, уклавши Варшавську угоду, у квітні 1920 року вони рушили на Київ. В липні 1920 року поляки окупували село. В листопаді 1920 року біля Маначина і Писарівки відбулися бої Червоної Армії з військом УНР. Польські війська та війська УНР відступили за кордон. Полеглих у боях червоноармійців було поховано у Маначині.

Із закінченням Громадянської війни, в селі встановилася радянська влада, створено комітет незаможних селян, який очолив А. С. Ніщун. Земельний комітет розділив селянам поміщицьку і церковну землю. У березні 1923 року був утворений Волочиський район, до складу якого увійшли Волочиська, Маначинська та частина Купільської і Авратинської волостей Старокостянтинівського повіту.

У 1923 році в селі організувалося Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), якому виділили 41,8 десятин землі. Головою ТСОЗу вибрали М. Й. Климчука. Противники колективного господарства спалили сіно і хату одного із членів товариства. У січні 1924 року сім родин об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Заповіт Ілліча» з земельним наділом 46 десятин. У різні роки головами артілі були обрані Г. К. Щирба і Т. Ф. Дмитренко.

На початку 1923 року молодь Маначина створила комсомольську організацію, а у грудні 1925 року виник осередок Компартії України, секретарем осередку обрали Сидорука Тихона. Членами осередку були Дмитренко Тадей, Щирба Гаврило, Лозіцький Іван, Мартишевський Григорій. У 1928 році на полях артілі працював перший трактор «Фордзон», яким керував Щирба Роман. В листопаді 1929 року розпочалася колективізація, відбувалося усуспільнення худоби, птиці – це викликало опір селян. Малолітнім сином одного куркуля було спалено птахоферму колгоспу, за що він був позбавлений волі на 10 років.

Переборюючи великі труднощі, у березні 1931 року 86 % селян Маначина стали членами колгоспу. Однією із головних сільськогосподарських культур колгоспу були цукрові буряки. У цьому ж році ланка К. Б. Дичок виростила по 330 центнерів буряків з гектара. Газета «Прикордонний комунар» у жовтні 1931 року сповіщала, що у Маначинському колгоспі на копання цукрових буряків з площі 176 га щодня виходять 250 жінок і наводить прізвища деяких із них: В. Титаревська, М. Титаревська, В. Зінкевич, Д. Зінкевич, М. Олійник, Л. Юхимик, С. Юхимик, І. Лозінський, Г. Мостинець, Т. Габінет, І. Сидорук, Н. Форись. А бурякову гичку на силос заготовляли в 10 траншей О. Федючок, Т. Дичок, С. Ніщун, Г. Юхимик, Т. Шимко з бригади М. Гуменюка.

Через 3 роки артіль завоювала право демонструвати свої досягнення в Москві на Всесоюзній Сільськогосподарській Виставці (ВСГВ). До Почесної книги виставки були занесені передові колгоспниці П. Д. Гальчевська, Ф. К. Медзата, С. А. Зінкевич.

У 1932 році в Україні почався голод. У селі від голоду страждали селяни, які не були членами колгоспу. Про те, що у одноосібників не було зерна можна зробити висновок із районного зведення: у лютому 1933 року в Маначині одноосібники повинні були засипати 171 ц насіння, а засипали 63 ц. Не засипали насіння зовсім Г. Тихолаз, П. Зінкевич, А. Стиран, Д. Дедючко, Г. Лозицький, О. Фіголь. Окремі жителі опухли від недоїдання. За два роки померло 20 чоловік. Голод відступив після жнив 1933 року.

У 1933 році бригада К. І. Юхимика на весняній сівбі була першою і кращою в області. Їй вручили перехідний червоний прапор Вінницького обкому КПУ(б) і облвиконкому та премію в сумі 3 тис. карбованців. Велику допомогу колгоспу машинами й механізмами надавала Волочиська МТС, створена у серпні 1932 року. До 1941 року колгосп збирав зернових в середньому по 20–22 ц з гектара, а цукрових буряків – по 300–350 ц. Кращими буряководами артілі були ланкові Андрушко Уляна, Борболюк Оля, Постемська Надя, Гарган Марія, які вирощували 400–500 ц буряків з гектара. Відомі прізвища деяких інших колгоспників 1933 року: бригадир бригади №3 Кубик, №4 – Медзатий, №5 — Климчук, колгоспники Т. Білоус, П. Климчук, Н. Олійник, Т. Федючок.

На початку 1941 року в артілі кількість великої рогатої худоби становила 275 голів, свиней — 200, овець — 148, птиці — 807 голів. За високі показники в розвитку господарства колгосп у 1940 році був учасником ВСГВ у Москві, де отримав диплом 2-го ступеня, премію в сумі 5 тис. карбованців та мотоцикл.

Велику увагу в селі приділяли розвитку школи та освіти. Приміщення колишнього волосного управління передали у розпорядження школи. У 1927 році діяла лише початкова 4-річна школа, згодом відкрили неповну середню школу, що дало можливість збільшити кількість учнів до 360. У 1932 році школу відзначили як зразкову і розпочали будівництво нового приміщення. Завідувач школи Багатій та зав. шкільною майстернею Лозинський одержали премію за зразкову роботу. Піонервожатим школи був Скаржинський. У 1934 році на базі семирічної створено середню школу. У 1940 році в ній налічувалося 677 учнів, 21 учитель. Школярі займалися в гуртках Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Ворошиловського стрільця та інших. При школі працювала бібліотека, майстерня, їдальня, буфет. Біля школи заклали садок. Велику роль школа відіграла у ліквідації неписьменності серед дорослих.

У селі працювала лікарня, і при ній сезонні дитячі ясла на 45 місць.

7 липня 1941 року Маначин окупували нацистські війська. Вони силою зброї змушували селян ремонтувати шляхи, обробляти землю, збирати урожай, який вивозили в Німеччину. Окупанти пограбували усі ферми, наклали непомірні подушні податки від 100 до 300 карбованців, на собак та кішок – 150 крб. Не було такої сім’ї, щоб окупанти не пограбували її. Насильно вивезли на каторжні роботи в Німеччину 89 жителів, переважно молодь.

Навесні 1942 року у селі утворилася підпільна група, яка підтримувала зв’язки з партизанами загону Іванова-Старинця та партизанським з’єднанням А. З. Одухи. Активну участь у партизанському загоні Іванова-Старинця брав житель села Накутний Михайло Филимонович, який очолив групу з п’яти підпільників. Ними була розгромлена поліцейська дільниця, убито старосту, роздано населенню відібраний у селян хліб.

У Маначині окупанти спалили 114 хат, школу, лікарню, клуб, зруйнували артільне господарство. Загальна сума збитків, завданих селу, становила 3 004 600 крб. (в цінах до 1961 р.). 5 березня 1944 року 267-ий бронетанковий полк визволив село від ворога. Разом з частинами Червоної Армії село визволяли партизани загону С. А. Олексієнка.

04. Повоєнна відбудова та сучасність

У 1952 році в селі завершено відбудову зруйнованих під час війни приміщень, споруджено нові об’єкти: будинок правління колгоспу, медпункт, млин. У 1952–1965 рр. покращувалось становище колгоспного виробництва. Це видно з таких даних розвитку артілі «Заповіт Ілліча»: урожайність зернових зросла з 12,2 ц/га (1953) до 18,4 ц/га (1965); цукрових буряків — з 250 до 336 ц/га; надій молока на корову — з 1 273 до 1 732 літрів; загальний прибуток по колгоспу — з 150 301 до 548 347 карбованців. Ланкова Ніщун Г. С. щороку вирощувала високі врожаї цукрових буряків.

Колгосп «Заповіт Ілліча» у 60-х роках володів 1993 га орної землі. На 1 січня 1966 року артіль мала 14 тракторів, 4 зернових, 2 силосних, 4 бурякозбиральних та 2 кукурудзозбиральних комбайнів, 9 автомашин. У колгоспі працювали 51 механізатор. Правління колгоспу очолював М. В. Кушнір. У ці роки споруджено 197 житлових будинків, село електрифіковане і радіофіковане. Зріс культурний рівень та покращився побут селян, кожна сім’я одержувала газету чи журнал, у селі була бібліотека. В середній школі навчалися 412 учнів, працювали 29 учителів. Більше 35 дітей колгоспників навчалися у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах.

У 20-х рр. жителями Маначина було засноване нове поселення Червона Гірка, яке входило до складу артілі «Заповіт Ілліча». У 1965 році в Червоній Гірці нараховувалось 126 дворів з населенням 399 жителів.

Ще вищого рівня економічного розвитку досягла артіль у 70-х роках, маючи 13 автомашин, 18 тракторів, 13 різних комбайнів, колгоспники вирощували по 28–33 ц зернових з гектара, на фермі доглядали 1000 голів великої рогатої худоби, 1130 свиней, грошові доходи артілі становили 604 тис. крб. За успіхи у виробництві сільськогосподарської продукції ланкового механізованої ланки В. Д. Білика нагороджено орденом «Трудового Червоного Прапора», бригадира Л. Д. Лемішевського – орденом «Знак Пошани», бригадира М. С. Росоловського – медаллю «За трудову доблесть», а комбайнеру Б. П. Прозоровському присвоєно почесне звання «Майстер золоті руки».

У 1988 році село газифіковане, у великій мірі завдяки роботі й настирливості В. З. Гуменюка та Г. М. Герасимчука.

Після проголошення незалежності України на території села утворена сільська рада, головою якої обрали В. І. Гуцала, а секретарем виконкому сільської ради працювала О. М. Гуменюк. Головами сільської ради Маначина у різні роки працювали, починаючи з 1939 року, С. І. Божок, Т. І. Макагонюк, П. П. Нищун, І. Л. Кубик, В. З. Гуменюк.

Нині у селі діють підприємства «Екватор-Люкс» (директор О. І. Теслюк), «Агро-Юг» (директор Р. Д. Акопджанян). За роки радянської влади з села вийшли: 61 вчитель, 59 офіцерів, 12 лікарів, 1 артист, 9 агрономів, 8 зоотехніків, поет, академік, доктор медичних наук Я. М. Кремінський.