Тарноруда, що розташована на Поділлі в долині річки Збруч, є історично значущим поселенням, яке впродовж XVII–XVIII століть відігравало роль важливого стратегічного пункту на перетині торгових і військових шляхів. Архівні матеріали, зокрема документи з архіву Потоцьких і Любомирських, містять цінні свідчення про цей період. Особливу увагу привертає листування 1798 року місцевого адміністратора Антонія Сєткевича з княгинею Ізабеллою Любомирською, яке відображає тогочасні економічні й адміністративні реалії Тарноруди.
Документи, створені в лютому 1798 року, свідчать про наявність у Тарноруді «замку», який у той час вже не мав оборонного значення у традиційному сенсі, а був, натомість, укріпленою резиденцією («Edelhof»). Історичні джерела підтверджують, що цей маєток виник на місці старішого оборонного укріплення XVII століття, розташованого на стратегічно важливій височині, відомій як гора Круча, що дозволяло ефективно контролювати околиці та долину річки Збруч. Серед джерел які вказують на існування замку в Тарноруді є зокрема дослідження Даріуша Колодзейчика, який вивчав османські архіви та вказував на збереженні башти навіть після повернення Тарноруди до складу Речі Посполитої.
Наприкінці XVIII – на початку XIX століття садиба в Тарноруді втратила свою первинну військову функцію, трансформувавшись у господарський і адміністративний центр місцевих земельних володінь. Проте, архівні документи описують економічний стан маєтку як важкий, зазначаючи, що він був постійно збитковим. Внаслідок цього, адміністрація була змушена розглядати можливість продажу окремих споруд та частин господарства, щоб стабілізувати фінансовий стан і погасити існуючі заборгованості.
Цитата:
„że Dobra Tarnorudzkie i inne więcej zarówno jak różne inne kontrakty zawsze bywały stratne, że każdy przy Zamku powinien sprzedaży starego i innych kotów, niemniej części, które użytku ustalonego będą – ale może ponadto jakieś inne zaległości znajdują się przy tym, które potrzebują całkowitej uwagi JO Państwa”
У XVIII столітті термін «zamek» (замок) не завжди означав великий оборонний замок у сучасному розумінні. Часто в Польщі та на Поділлі так називали також головні резиденції магнатів або заможних шляхтичів, які могли бути як кам’яними палацами, так і меншими садибами, які мали оборонні елементи або колись виконували оборонну функцію.
У випадку Тарноруди, як це видно з контексту документа, йдеться про місцеву резиденцію яка служила адміністративним та господарським центром володінь («Dobra Tarnorudzkie»). Яка була достатньо великою та складалася з кількох частин або корпусів («старих будівель», «інших котів», тобто інших споруд). На кінець XVIII століття вже могла бути частково застарілою чи зношеною, що потребувало значних витрат на утримання. Стан «замку» на той час, можливо, вже не відповідав економічним реаліям, утримання його було дорогим і нераціональним. Власники чи управителі шукали можливість скорочення витрат і часткового погашення заборгованостей через продаж нерентабельної власності.
У 1798 році серйозно розглядали можливість продажу окремих частин цієї резиденції, що свідчить про фінансову кризу чи необхідність реорганізації місцевого господарства. Це свідчить про те, що наприкінці XVIII століття місцеві шляхетські маєтки на Поділлі, включаючи Тарноруду, переживали економічні труднощі, що змушувало їх власників ухвалювати рішення про продаж власності чи її частин.
У XVII столітті укріплення включало базові елементи оборони, які утворювали замкнутий двір. Важливою складовою укріплення була одна башта, яка використовувалася для спостереження та захисту в раніші часи. Після повернення Поділля до складу Речі Посполитої у 1699 році, оборонна роль Тарнорудського замку поступово втратила своє значення, і воно трансформувалося в адміністративний центр.
Документ також завершується вказівкою на місце і дату його створення:
«Dnia 29/18 lutego 1798 Tarnoruda Antoni Setkiewicz»
Це свідчить, що автор документа Antoni Setkiewicz (ймовірно, місцевий адміністратор чи управитель) перебував у Тарноруді та звідти провадив листування, що підтверджує її адміністративний статус володінь якими володіла княгиня Ізабелла Любомирська.
Таким чином, архівні документи 1798 року ілюструють не тільки трансформацію укріплень та замків у садибні комплекси, але й складні економічні умови, у яких перебували шляхетські господарства Поділля наприкінці XVIII століття. Ці матеріали становлять значну історичну цінність для вивчення економічної та соціальної історії регіону. Також вкотре нагадує про важливість історії та продаж Замку в Тарноруді.
Андрій Майхер 2025
