Пам’ятаю з дитинства, таких брошурок та агіток у бабусі, в селі, на горищі було хоч греблю гати. Повний мішок. Усіх їх покійний дідусь пустив «на розпал». А тепер шкодую про це. Бо навіть совєцька друкована продукція зі своїми ідеологічними шорами не може приховати потворну правду про 30-ті роки ХХ століття – розпал сталінської колективізації у населених пунктах, що викликали особливу пильність нової совєцької влади – прикордонних селах над Збручем. По них можна вивчати та досліджувати історичну правду.
Масове заганяння у колгоспні артілі селян, що ще вчора були самі-собі газдами, мали власні земельні наділи, реманент та господарство і що найголовніше – відповідну самоідентифікацію відбувалося болісно, із потужним спротивом, котрий в подальшому переріс у справжню національно-визвольну боротьбу і поширився по всій Україні.
Совєти розправлялися із такими проявами непокори на усіх рівнях: і у фізичному, й у духовному сенсі. Так, аби у мешканців сіл генетично вкорінилося відчуття рабської покори, рабського менталітету та страху. 
Мовчазним свідком тих подій є село Тарноруда на Волочищині, мешканці якого чинили в 30-х небувалий опір сталінським опричникам. Про повноформатну розправу над волелюбним населенням села та усім що було дорогим і святим людям і сьогодні свідчать дивом вцілілі костели, котрі за часів безбожної радянської влади слугували сховищами для зерна та мінерального добрива. На старовинних різьблених сповідальнях червоного дерева у костелі Св. Станіслава добре помітно блідий слід – відмітка допоки було засипане зерно, а із стін костелу Святого Скапулярія Божої Матері все ще не вивітрився сморід хімікалій.
Тарнорудський некрополь також став свідком блюзнірства радянської влади – постріляне за для розваги нквдистськими кулями обличчя Божої Матері Семистрільної – майстерно вирізьбленого надробка, розграбовані та поруйновані червоними осквернителями склепи заможних мешканців Тарноруди та священиків.
Люди переховували у себе по домівках ікони, закопали у землю церковні дзвони, навіть важкий чавунний хрест… Десятки мешканців Тарноруди голими й босими, у товарних вагонах депортували аж до Казахстану.
Та якщо все це можна ще якось спростувати, піддати сумніву, мовляв, то не правда, не так то було, то найкрасномовнішими доказами стануть письмові свідчення не просто очевидця а учасника тих подій і винтика радянської влади, такого собі працівника Волочиського райкому партії та одного із членів так званої «трійки» Г. Я. Павлика – невелика брошурка під романтично-совдепівським заголовком «Записки сільського комуніста. Шляхами незвіданими».
Отже, скан-копіями сторінок вищевказаної брошурки-мемуарів завдячую волочиському краєзнавцю Андрій Майхер. Брошурка і до сьогодні зберігається у більшості місцевих бібліотек області і постає закономірне питання про те, що навіть процес декомунізації треба проводити з мудрістю, аби “під шумок” не понищити ті свідчення, котрі нашим онукам-правнукам красномовно пояснять, а для чого, власне, та декомунізація сьогодні проводиться. Сформувати окремі фонди, котрі дослідники та краєзнавці могли б опрацьовувати сьогодні. 
У своїх мемуарах працівник Волочиського райкому партії, член так званої «трійки» Г. Я. Павлик без купюр надає коротку довідку про стан землеволодіння і соціальних груп Волочиського району. Так, наприклад, селянських господарств налічувалося 8750, куркульських -278. Решта – бідняцько-середняцькі. Ось, власне, на останніх і робили ставку совєцькі комісари. Однак, не так сталося як гадалося, бо селяни відмовлялися від нерівноцінного обміну своїх приватних господарств на ті колхозні вигоди.
“Справа кепська – зазначає Павлик – Розпочалися жнива, а в тарнорудському колгоспі волинка, припинилась всяка робота. Кинули напризволяще все. Нікому не тільки нагодувати худобу, але її напоїти.” Сам Г.Павлик, прибувши на місце, побачив сумну картину: “Зустріла нас Тарноруда непривітно. Стоїть якась напружена та зловісна тиша. Коли ми проїхали далі, вона порушилась несамовитим ревінням голодної худоби, ржанням коней, криком птиці… У полі стоять хліба, нахиливши важке колосся. Ось-ось почнуть осипатися…”
Більше того, і польська, і українська школи, за свідченнями того ж таки Павлика, припинили навчання. Діти не з’явилися на уроки а ті хто вступив у піонери – заявили , що хочуть вийти з лав піонерської організації.
Прикордонна Тарноруда опиралася колективізації та радянщині як могла. Перипетії “тарнорудської справи” за словами Павлика стали відомі не лише у Харкові але й у Москві, товаришу Сталіну. Ширилися чутки про диверсантів, котрі перетнули кордон у Сатанові, переодягнуті у міліцейську форму, котрих червоноарміці впіймали у Соломні. А у самому колишньому містечку побоювалися, як би з польської сторони не перейшли кордон озброєні загони, тому в громадському парку (!) рилися окопи, застава була приведена у бойову готовність. Далі Павлик засвідчує, що в районі було створено спеціальну «трійку»-комісію і його самого заочно (бо в цей час перебував у лікарні) призначено головою тієї «трійки». Призначення та функції «трійки» були зрозумілими, хоч автор і намагається описати те призначення більш делікатно, наче виправдовуючись перед нащадками: « Я цілком розумів тов. Янчіса. Кордон є кордон, з усякими його несподіванками й пригодами. Потрібно діяти швидко… Уповноважений райпарткому, тим більше, член бюро… повинен бути на своєму кущі, у селі і виконувати завдання, які випливають з обставин. Не в звичці у нас було відмовлятися від доручень, виставляти будь-які причини (навіть поважні), особисті чи службові, посилатися на те, що нічим добратися до місця, і т. д….»
Отак з Тарноруди, як і з інших західноукраїнських прикордонних сіл по цей бік Збруча вибивали волю, сміливість, дух свободи. Зрештою, історичну пам’ять та самоідентифікацію, цінування свого легендарного минулого, своєї дідівської спадщини.
Червоні комісари боялися Тарноруди, боялися її непокори і помсти, а тому нищили і грабували її, наче хату, набиту всіляким добром; нещадно вкинули у багаття колективізації, а далі – у голодні дні 33-го, перетворивши колись розкішне старовинне містечко з парком, маєтком, храмами, будинками професійних гільдій, церковними та управними архівами, унікальними іконами, заїжджим двором, ярмарками, двома школами та власною броварнею у рядовий совєцький колхоз. Без минулого, без історичної спадщини. Ще один пустопорожній витвір радянської ідеологічної машини.
Близькість до «панської Польщі» все ж слугувала довгий час підтримкою для мешканців сіл на лівобережжі Збруча. Саме тому пізніше тут розгорнувся один з багатьох майданчиків кривавої боротьби українських патріотів за свою волю, гідність і свободу.
На десятиліття непокірна Тарноруда стала наче більмом в оці радянської влади. Можливо у цьому криється головна причина такого зневажливого ставлення радянських чиновників до її історичних пам’яток, котрі навіть статусу історичних пам’яток місцевого значення не мають.
Натомість на облік та під охорону держави були взяті усі пам’ятники й меморіали радянської доби. Ситуація не змінилася й досі, хоч вже й забулося, чому саме треба було так нівелювати історію Тарноруди.
На мою думку, ментально не оправилася від совєцького “перезавантаження” й сама Тарноруда. Якось почуті слова «Що ви сюди все возите людей і возите на екскурсії? Ми ще не готові!» – наче лакмус проявляють усю повноту того, що вдалося радянській ідеологічній машині наштовхати в голови українців.
Втішає, що все ж ожили старовинні костели і сьогодні Тарноруда отримала шанс повернути собі бодай відблиск минулої історії своїх дідів-прадідів.
Чи скористається повноцінно цим шансом громада Тарноруди – правнуки й пра-правнуки тих, хто у 30-х протистояв червоному дияволу – покаже час.
Автор ж «Записок сільського комуніста» скрушно зазначає: «Хоч у Волочиському районі в основному вже була завершена суцільна колективізація проте соціалістична перебудова села натрапляла на численні перешкоди і труднощі… досвід показав, що нелегко було селянину звільнитися від приватновласницької психології, звикати до колгоспної трудової дисципліни…»
За 25 років Незалежності зворотній процес громадянської, суспільної та соціальної самоідетнифікації на лівому березі Збруча мав би вже відбутися. Однак… Скидається на те, що закони «колгоспної трудової дисципліни» 30-х мутують і «рулять» далі, а приватно-власницька психологія присутня хіба що у локальному латифундистському форматі.
Дуже хочеться вірити й сподіватися, що процес децентралізації стане тією рушійною силою, що таки зрушить з місця цей віз.
Щастя хоч, що тепер немає «трійок», бо, певно, мене з Андрієм Майхером за цю краєзнавчу розвідку засудили б до розстрілу першими.
На фото:
– скан-копія сторінок ідеологічної брошури Г.Я. Павлика «Записки сільського комуніста. Шляхами незвіданими».
– понівечений кулями нквдистів надгробок із зображенням Матері Божої Семистрільної
– пограбовані у 30-х склепи тарнорудського некрополя
– у минулому – пам’ятник національному героєві Польщі, поченому громадянину Франції та учаснику боротьби за незалежність у США Тадеушу Костюшку, поруйнований у 30-х і відновлений з верхівкою хреста у 2000-му році тарнорудцями.
