Пам’ятаю з дитинства, таких брошурок та агіток у бабусі, в селі, на горищі було хоч греблю гати. Повний мішок. Усіх їх покійний дідусь пустив «на розпал». А тепер шкодую про це. Бо навіть совєцька друкована продукція зі своїми ідеологічними шорами не може приховати потворну правду про 30-ті роки ХХ століття – розпал сталінської колективізації у населених пунктах, що викликали особливу пильність нової совєцької влади – прикордонних селах над Збручем. По них можна вивчати та досліджувати історичну правду.
Масове заганяння у колгоспні артілі селян, що ще вчора були самі-собі газдами, мали власні земельні наділи, реманент та господарство і що найголовніше – відповідну самоідентифікацію відбувалося болісно, із потужним спротивом, котрий в подальшому переріс у справжню національно-визвольну боротьбу і поширився по всій Україні.
Совєти розправлялися із такими проявами непокори на усіх рівнях: і у фізичному, й у духовному сенсі. Так, аби у мешканців сіл генетично вкорінилося відчуття рабської покори, рабського менталітету та страху.
Мовчазним свідком тих подій є село Тарноруда на Волочищині, мешканці якого чинили в 30-х небувалий опір сталінським опричникам. Про повноформатну розправу над волелюбним населенням села та усім що було дорогим і святим людям і сьогодні свідчать дивом вцілілі костели, котрі за часів безбожної радянської влади слугували сховищами для зерна та мінерального добрива. На старовинних різьблених сповідальнях червоного дерева у костелі Св. Станіслава добре помітно блідий слід – відмітка допоки було засипане зерно, а із стін костелу Святого Скапулярія Божої Матері все ще не вивітрився сморід хімікалій.
Тарнорудський некрополь також став свідком блюзнірства радянської влади – постріляне за для розваги нквдистськими кулями обличчя Божої Матері Семистрільної – майстерно вирізьбленого надробка, розграбовані та поруйновані червоними осквернителями склепи заможних мешканців Тарноруди та священиків.
Люди переховували у себе по домівках ікони, закопали у землю церковні дзвони, навіть важкий чавунний хрест… Десятки мешканців Тарноруди голими й босими, у товарних вагонах депортували аж до Казахстану.
Та якщо все це можна ще якось спростувати, піддати сумніву, мовляв, то не правда, не так то було, то найкрасномовнішими доказами стануть письмові свідчення не просто очевидця а учасника тих подій і винтика радянської влади, такого собі працівника Волочиського райкому партії та одного із членів так званої «трійки» Г. Я. Павлика – невелика брошурка під романтично-совдепівським заголовком «Записки сільського комуніста. Шляхами незвіданими».
Отже, скан-копіями сторінок вищевказаної брошурки-мемуарів завдячую волочиському краєзнавцю Андрій Майхер. Брошурка і до сьогодні зберігається у більшості місцевих бібліотек області і постає закономірне питання про те, що навіть процес декомунізації треба проводити з мудрістю, аби “під шумок” не понищити ті свідчення, котрі нашим онукам-правнукам красномовно пояснять, а для чого, власне, та декомунізація сьогодні проводиться. Сформувати окремі фонди, котрі дослідники та краєзнавці могли б опрацьовувати сьогодні.
У своїх мемуарах працівник Волочиського райкому партії, член так званої «трійки» Г. Я. Павлик без купюр надає коротку довідку про стан землеволодіння і соціальних груп Волочиського району. Так, наприклад, селянських господарств налічувалося 8750, куркульських -278. Решта – бідняцько-середняцькі. Ось, власне, на останніх і робили ставку совєцькі комісари. Однак, не так сталося як гадалося, бо селяни відмовлялися від нерівноцінного обміну своїх приватних господарств на ті колхозні вигоди.
“Справа кепська – зазначає Павлик – Розпочалися жнива, а в тарнорудському колгоспі волинка, припинилась всяка робота. Кинули напризволяще все. Нікому не тільки нагодувати худобу, але її напоїти.” Сам Г.Павлик, прибувши на місце, побачив сумну картину: “Зустріла нас Тарноруда непривітно. Стоїть якась напружена та зловісна тиша. Коли ми проїхали далі, вона порушилась несамовитим ревінням голодної худоби, ржанням коней, криком птиці… У полі стоять хліба, нахиливши важке колосся. Ось-ось почнуть осипатися…”
Більше того, і польська, і українська школи, за свідченнями того ж таки Павлика, припинили навчання. Діти не з’явилися на уроки а ті хто вступив у піонери – заявили , що хочуть вийти з лав піонерської організації.
Прикордонна Тарноруда опиралася колективізації та радянщині як могла. Перипетії “тарнорудської справи” за словами Павлика стали відомі не лише у Харкові але й у Москві, товаришу Сталіну. Ширилися чутки про диверсантів, котрі перетнули кордон у Сатанові, переодягнуті у міліцейську форму, котрих червоноарміці впіймали у Соломні. А у самому колишньому містечку побоювалися, як би з польської сторони не перейшли кордон озброєні загони, тому в громадському парку (!) рилися окопи, застава була приведена у бойову готовність. Далі Павлик засвідчує, що в районі було створено спеціальну «трійку»-комісію і його самого заочно (бо в цей час перебував у лікарні) призначено головою тієї «трійки». Призначення та функції «трійки» були зрозумілими, хоч автор і намагається описати те призначення більш делікатно, наче виправдовуючись перед нащадками: « Я цілком розумів тов. Янчіса. Кордон є кордон, з усякими його несподіванками й пригодами. Потрібно діяти швидко… Уповноважений райпарткому, тим більше, член бюро… повинен бути на своєму кущі, у селі і виконувати завдання, які випливають з обставин. Не в звичці у нас було відмовлятися від доручень, виставляти будь-які причини (навіть поважні), особисті чи службові, посилатися на те, що нічим добратися до місця, і т. д….»
Отак з Тарноруди, як і з інших західноукраїнських прикордонних сіл по цей бік Збруча вибивали волю, сміливість, дух свободи. Зрештою, історичну пам’ять та самоідентифікацію, цінування свого легендарного минулого, своєї дідівської спадщини.
Червоні комісари боялися Тарноруди, боялися її непокори і помсти, а тому нищили і грабували її, наче хату, набиту всіляким добром; нещадно вкинули у багаття колективізації, а далі – у голодні дні 33-го, перетворивши колись розкішне старовинне містечко з парком, маєтком, храмами, будинками професійних гільдій, церковними та управними архівами, унікальними іконами, заїжджим двором, ярмарками, двома школами та власною броварнею у рядовий совєцький колхоз. Без минулого, без історичної спадщини. Ще один пустопорожній витвір радянської ідеологічної машини.
Близькість до «панської Польщі» все ж слугувала довгий час підтримкою для мешканців сіл на лівобережжі Збруча. Саме тому пізніше тут розгорнувся один з багатьох майданчиків кривавої боротьби українських патріотів за свою волю, гідність і свободу.
На десятиліття непокірна Тарноруда стала наче більмом в оці радянської влади. Можливо у цьому криється головна причина такого зневажливого ставлення радянських чиновників до її історичних пам’яток, котрі навіть статусу історичних пам’яток місцевого значення не мають.
Натомість на облік та під охорону держави були взяті усі пам’ятники й меморіали радянської доби. Ситуація не змінилася й досі, хоч вже й забулося, чому саме треба було так нівелювати історію Тарноруди.
На мою думку, ментально не оправилася від совєцького “перезавантаження” й сама Тарноруда. Якось почуті слова «Що ви сюди все возите людей і возите на екскурсії? Ми ще не готові!» – наче лакмус проявляють усю повноту того, що вдалося радянській ідеологічній машині наштовхати в голови українців.
Втішає, що все ж ожили старовинні костели і сьогодні Тарноруда отримала шанс повернути собі бодай відблиск минулої історії своїх дідів-прадідів.
Чи скористається повноцінно цим шансом громада Тарноруди – правнуки й пра-правнуки тих, хто у 30-х протистояв червоному дияволу – покаже час.
Автор ж «Записок сільського комуніста» скрушно зазначає: «Хоч у Волочиському районі в основному вже була завершена суцільна колективізація проте соціалістична перебудова села натрапляла на численні перешкоди і труднощі… досвід показав, що нелегко було селянину звільнитися від приватновласницької психології, звикати до колгоспної трудової дисципліни…»
За 25 років Незалежності зворотній процес громадянської, суспільної та соціальної самоідетнифікації на лівому березі Збруча мав би вже відбутися. Однак… Скидається на те, що закони «колгоспної трудової дисципліни» 30-х мутують і «рулять» далі, а приватно-власницька психологія присутня хіба що у локальному латифундистському форматі.
Дуже хочеться вірити й сподіватися, що процес децентралізації стане тією рушійною силою, що таки зрушить з місця цей віз.
Щастя хоч, що тепер немає «трійок», бо, певно, мене з Андрієм Майхером за цю краєзнавчу розвідку засудили б до розстрілу першими.
На фото:
– скан-копія сторінок ідеологічної брошури Г.Я. Павлика «Записки сільського комуніста. Шляхами незвіданими».
– понівечений кулями нквдистів надгробок із зображенням Матері Божої Семистрільної
– пограбовані у 30-х склепи тарнорудського некрополя
– у минулому – пам’ятник національному героєві Польщі, поченому громадянину Франції та учаснику боротьби за незалежність у США Тадеушу Костюшку, поруйнований у 30-х і відновлений з верхівкою хреста у 2000-му році тарнорудцями.
Відомі персони
У селі Рожиськ, що неподалік Тарноруди, стоїть церква Св. Архистратига Михаїла, побудована ще у 1882 році. Поряд збереглася крипта роду Розвадовських, що має вигляд каплички.
Саме у цій крипті було поховано місцевих поміщиків Казимира і Анну Розвадовських. Казимир Розвадовський – легендарний полковник і добрий друг не менш легендарного Тадуеша Костюшка. Напис польською на мавзолеї говорить, що вони обоє добре прислужились Вітчизні. На фронтоні гробівця вибито дату його побудови – 1863 рік.
Вже на старості літ Казимир Розвадовський, сильно туживши за другом, який помер 15 жовтня 1817-го року, задумав встановити пам’ятник – погруддя Тадеушу, і місцем для цього було обрано Тарноруду. Встановили згідно волі Розвадовського даний пам’ятник на площі Ринок, неподалік від міської управи та біля входу до церкви костелу Св. Станіслава. Памятник мав висоту біля двох метрів а на його верхівці було встановлене погруддя Костюшка.
Що до історичної персони Тадеуша Костюшка – він є добре відомим не лише в Польщі, у Європі, але і в Новому світі. Поляки вважають його своїм національним героєм, тому що він очолив повстання, яке мало на меті порятунок Речі Посполитої. Водночас він є Почесним Громадянином Франції та США. Дійсно, Костюшко чимало прислужився для здобуття американцями своєї незалежності. До сьогоднішнього дня в американській військовій академії, у Вест-Пойнті, зберігся йому пам’ятник, і молоді курсанти вшановують пам’ять героя. Очолюване Костюшком повстання в Польщі відвернуло на певний час консервативні режими Європи від революційної Франції, проти якої ними готувалася експансія. У певному сенсі можна говорити, що Костюшко врятував французьку революцію.
У Тарноруді ж пам’ятник простояв до приходу «совітів» а після встановлення радянської влади погруддя героя скинули. Але сама основа памятника – стела – дивом вціліла. В такому вигляді основа простояла до часів проголошення Незалежності України. У 2000-му верх стели переробили і встановили хрест, але через це пропорційність композиції була втрачена і стела вже не має того первозданного вигляду. Адже спочатку її прикрашало погруддя національного героя Польщі, Почесного Громадянина США та Франції Тадеуша Костюшка.
підготував: краєзнавець Андрій Майхер
Анатолій Резнік. Картоплярство – як одна із можливостей для Волочиської громади



тел. 0987794349
ел. адр. rieznik_anatolii@mail.ru
сайт: www.kartoshka.biz.ua
Не Святою Агатою єдиною…
Історія нашої Тарноруди не перестає вражати, дивувати за захоплювати. І чим глибше занурюєшся в неї, тим більше розумієш, що вона таки направду легендарна. Така, якою не соромно поділитися із світом.
Подільсько-Галицько-Волинська гільдія взяла на себе місію усіляко практично сприяти збереженню історичної спадщини Волочищини і ось, рухаємося, друзі. Правда, все відбувається так наче усі легенди Тарноруди, уся її славна минувщина тільки й чекали, поки знайдуться ті, хто зацікавиться ними і самі почнуть промовляти до нас…. Все наче за “Баладою о времени” Висоцького:
Время подвиги эти не стерло:
Оторвать от него верхний пласт
Или взять его крепче за горло –
И оно свои тайны отдаст.
Упадут сто замков и спадут сто оков,
И сойдут сто потов целой груды веков…
А ось і головна інтрига: як гадаєте, що поєднує середньовічну шотландську королеву Маргариту, канонізовану у 1250-му році та визнаною Папою Римським небесною покровителькою Шотландії й нашу Тарноруду ?
А ось і розгадка:
Свята Маргарита Шотландська насправді доводилася онукою нашому руському князеві, тестеві усієї тогочасної Європи Ярославу Мудрому, І відповідно була донькою руської князівни Агафії Ярославни та англійського короля Едварда-Вигнанця.
В результаті посягань на англійський престол норвежця Гаральда ІІІ Сігурдссона королівська родина Маргарити переховується у Шотландії і там, близько 1069-го року юна Марго була видана за шотландського короля Малкольмома III, відповідно ставши королевою Шотландії.
Маргарита народила Малькольму восьмеро дітей, четверо з яких один за другим ставали королями Шотландії; один із синів Маргарити, Давид, був канонізований, як і мати, католицькою церквою, а дочка , принцеса Матильда, вийшовши заміж за англійського короля Генріха I і стала пра-бабцею легендарного англійського короля Річарда Лев’яче серце.
Та поверенімося до самої Святої Маргарити Шотландської.
Благочестива королева Маргарита опікувалася церквою й ченцями. З її діяльністю пов’язано проникнення на північ Європи лицарської англо-французької культури, котра захопила терени усєї Европи і втримувала позиції аж до XVI століття.
Королева Свята Маргарита і до сьогодні у Шотландії надзвичайно відома та шанована.
Ім’я Маргарити присвоєно найдавнішій будівлі Единбурга та каплиці королівського замку. Університетський коледж в Единбурзі також названо на її честь. Її прах упокоєно поряд із прахом чоловіка-короля у Данфермлинському абатстві. А 16 листопада – дата смерті Маргарити вшановується шотландцями як День Святої Маргарити, Патронеси Шотландії.

ілюстрація Малькольм III и Маргарита Шотландська на сторінці гербовника шотландської королеви Марії Стюарт (1562 р.)
Разом із тим, через багато століть, у містечку Тарноруда на Волочищині міська управа мала власну символіку – печатку із зображенням жіночої постаті з хрестом у руці – найімовірніше – Святої Маргарити Шотландської. Відбиток цієї печатки, датований 1870р-ми роками і сьогодні зберігся в колекції документів відомого львівського краєзнавця Антонія Шнайдера.
Сьогодні, від імені ініціативної групи Подільсько-Галицько-Волинська гільдія я звязалася із Львівською науковою бібліотекою ім. В.Стефаника, завідувачкою відділу рукописів, пані Мирославою Дядюк аби уточнити, чи направду у біблотеці зберігається колекція документів Антонія Шнайдера а серед них – і відтиск таємничої тарнорудської печатки із зображенням Святої Маргарити Шотландської.
Вже за кілька днів матимемо фото-копію документа і я обов’язково викладу її тут, на офіційній сторінці Подільсько-Галицько-Волинська гільдія та на офіційному порталі ГО.
Проте отриманням копії відтиску тарнорудської печатки наші пошуки не завершаться. Адже згадки про тарнорудську печатку з Св. Маргаритою мали б знайтися і в інших документах того часу; могли б залишитися якісь ледь-помітні сліди і в самій Тарноруді…
Не дає спокою і запитання, чому саме Свята Маргарита зображена на тій печатці. Яким саме чином історія шотландської святої покровительки переплітається із історією нашої Тарноруди.
Зрозуміло тільки одне:усе у цьому світі замішане з однієї глини. Далеке набагато ближче до нас, ніж ми думаємо, а світова історія людства складається із таких ось тоненьких штрихів, доль, історій , в яких вплетена наша Україна-Русь і навіть маленька Тарноруда – колись славне та легендарне містечко…
Повторюся, що на тлі того, що нам уже відомо про Тарноруду – це вже не просто дивує а захоплює!!!
Щира подяка історику та краєзнавцю Андрій Майхер за розкручування нового витка та нової історії про Тарноруду….
Далі буде…
Часто доводиться чути, як люди нарікають: село зубожіло, роботи немає, чоловіки спиваються… Але розруха, як вірно підмітив класик – починається не з того що ззовні. Вона починається з голови; виє там кубло і починає плодитися.
Родючі, масні грунти Надзбруччя – є стратегічним багатством цього краю. Багатством, яке у поєднанні з чудовою природою Волочищини та багатою історичною спадщиною можуть стати капіталом мешканців Волочиської ОТГ.
У цьому переконаний член Подільсько-Галицько-Волинська гільдія , уродженець Тарноруди, краєзнавець і агроексперементатор Анатолій Резнік. Нещодавно пан Анатолій побував в Одесі, де ділився із одеськими аграріями та науковцями секретами картоплярства. А всього кілька днів тому приймав на своїх експерементальних полях у Тарноруді поважних гостей: Миколу Фудригу, кандидата сільськогосподарських наук, завідувача лабораторії селекції картоплі інституту картоплярства Національної Академії Аграрних наук України та Анатолія Борівського, кандидата сільськогосподарських наук, заступника директора інституту картоплярства з інноваційних технологій Національної Академії Аграрних наук. Мета візиту поважного панства – обмін досвідом та впровадження новітніх технологій у вирощуванні картоплі які направленні на формування потужної заглибленої кореневої системи. Мова аграріїв-науковців мало зрозуміла пересічним волочисцям. Зате ми усі чудово розуміємо, що таке добробут. Прикладно, на Тернопільщині давно і благополучно розвиваються цілі села, мешканці котрих вирощують помідори та огірки. Що заважає Волочиської ОТГ позиціонувати себе як регіону картоплярства?
Пан Анатолій Резнік готовий ділитися і досвідом, і надбаннями з усіма, хто зацікавиться. Але поки що його лекції з картоплярства потрібні на півдні України, в Одесі. У рідному Волочиську його вважають більше диваком. А візит поважних профільних науковців пройшов абсолютно непоміченим для місцевої влади та місцевої преси.
Варто додати, що окрім наукової частини гості мали можливість більше дізнатися про історію Тарноруди. З провідником без перебільшенні у хащі історії Тарноруди, краєзнавцем Андрій Майхер гості побачили Тарнорудський костел Божої Матері Свіятого Скапулярія, палац Мордвінових, старовинні некрополі. Були вражені та одночасно розчаровані станом памяток, особливо на цвинтарях…
Однак великим позитивом є те, що по волі, поступово Тарноруда починає вимальовуватися, оживати. І це ще одне підтвердження того, що тільки громадські ініціативи можуть відкрити та засвітити її решті українців та світу.
У кожному місті чи містечку є люди миру. Ті, з якими ти до часу незнайомий, але потім, познайомившись та маючи спілкування, співпрацю, розумієш, що саме на таких людях тримається вісь, навколо якої обертається життя, рух, гарні, світлі енергії…
Секретар Волочиської міської ради, Аліна Коваль, стала для мене однією з тих перших чудових людей – людей миру, з якими мені поталанило познайомитися тут, на новому місці.
За цей час взнала її як грамотного управлінця, справжнього професіонала своєї справи, мудру жінку та гарного друга. А сьогодні щиро тішуся за її визнання, бо нещодавно Аліна Володимирівна отримала високу державну нагороду – орден княгині Ольги III ступеня.
Цією нагородою в Україні нагороджують жінок за визначні особисті заслуги в державній, виробничій, громадській, науковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності.
Свого часу кавалерами ордена стали відомі українки а цьогоріч – і жінки-волонтери та громадські діячки. Ті, на плечах яких тримається мир в нашій державі, щоденне громадське життя; які крок за кроком перетворюють майбутнє у сьогодення.
Але, якщо просто, без урочистого пафосу, то Аліна Коваль з тих людей, поруч з якими навіть недоброзичливці змовкають. Бо сказати їм, направду, нічого: що можна протиставити розуму та енергійності молодої успішної жінки, котра досконало володіє англійською, читає в оригіналі англомовних письменників, чудово розбирається у юриспруденції, та, без сумніву, є втіленням тієї молодої генерації управлінців, за якими реальне європейське майбутнє ось таких невеликих містечок, як Волочиськ?
Більшість аспектів її роботи залишається, так би мовити, «за кадром». Часто, коли заходжу до неї у кабінет – по роботі, чи просто, поспілкуватися, то бачу цей «закадр».
Пересічному мешканцю міста чи району мало цікаві перипетії та юридичні аспекти децентралізації, перехід у новий формат громадського життя – територіальне об’єднання громади. Людей цікавить результат, зрозумілі юридичні формулювання та розуміння як за ними жити і працювати далі.
Про таких людей як Аліна Коваль треба писати у місцевих виданнях, таким треба давати можливість професійно рости та діяти. Тому фахівці рівня Аліни Коваль на вагу золота у кожному муніципалітеті. Однак до високого рівня професійності додаються ще й її особисті людські якості. Колеги називають її романтиком, але щире вболівання за долю рідного міста та громади спонукає її працювати і вчитися, вчитися і працювати – поєднання, котре завжди дає відмінний результат. Тому скажу щиро: Аліна Коваль – для мене приклад. В професійній діяльності, в ініціативності та відповідальності. У вболіванні за місто в якому живемо, у громадській активності та умінні бути простою, доброю до людей. Бути людиною миру. Бо сьогодні бути людиною миру набагато важливіше і потрібніше ніж бути людиною війни!
Лора Підірна
Одним з найцікавіших туристичних об’єктів Волочищини, безперечно, є село Тарноруда. Там є що подивитися і про що почути. Свого часу воно було жвавим і дієвим містечком на середині шляху із Волочиська до Сатанова, а також значним католицьким релігійним центром, бо тут зберігалася Чудотворна ікона Ісуса Милосердного Тарнорудського. Розквіту цього населеного пункту посприяли 17-18 століття Синявські та Чарторийські. Як розповідають старожили, у середині 18-го століття у містечку з’явився шляхтич Міхал. Він був нащадком славного роду Мархоцьких, але через збідніння батька змушений був з братом Войцехом служити у багатших землемагнатів, щоб повернути собі відповідний суспільний статус. Першим роботодавцем Міхала Мархоцького став руський воєвода Олександр Август Чарторийський. Коли ж він передав Тарноруду, як посаг, доньці Ельжбеті Гелені Анні Чарторийській, то нова господарка переуклала угоду з батьковим писарем і доручила йому не мало і не багато, а відповідати за фінансову документацію свого маєтку. Врешті, за сумлінну службу посприяла Міхалу Мархоцькому в отриманні державної посади Брацлавського чашника – чиновника, який на випадок приїзду короля повинен був улаштовувати йому зустріч і прийом. Саме у Тарноруді друга дружина шанованого писаря Катержина Михайловська потішила свого чоловіка народженням сина, якого назвали Ігнацієм. Ніхто й уявити не міг, яка наповнена різноманітними захоплюючими подіями, доля чекає цього хлопчика, що виростав в оточенні чудової подільської природи і пізнавав світ на берегах Збруча…

Ймовірна будівля флігеля , в якому мешкала родина Мархоцьких ус. Тарноруда , і де, власне народився сам майбутній реформатор.
А переломним для нього став 1760 рік, коли у розквіті віку невгамовна смерть раптово забрала від малих дітей досить ще молодого батька. На щастя, якраз перед тим йому вдалося відкупити в молодої княжни три села на Сквірщині під Києвом… До 1788 року Ігнацій Мархоцький був залежний від свого бездітного дядька Войцеха. Адже замість старшого звідного брата Адама, який став релігійним діячем, отримав статус спадкоємця на батьків та дядьків статки. За це йому довелося витерпіти прусську муштру, дядькову нервозність, скандали, врешті навіть неприйняття старим коханої дружини племінника, яку Ігнацій привіз на Поділля з Варшави, і ще багато чого, яке залишило по собі довго не заживні рани. Однак все це він витримав і аж не тому, що очікував на багатство. В юності Ігнацій Мархоцький захопився ідеями великих філософів Вольтера та Жан-Жака Руссо і вирішив створити ідеальне суспільство людинолюбства та демократії. А отримавши у своє володіння містечко Миньківці та півтора десятка сіл, що розкинулися на шляху з Кам’янця до Могилева і Вінниці, то став реалізовувати мрію. «Миньковецька держава» Ігнація Мархоцького понад 30 років була предметом захоплення простого люду і кісткою в горлі довколишнім багатіям-визискувачам.
Тут 1795 року відмінили «десятину» та інші податі з селян, а 1804 року – кріпосне право, платили гроші за роботу на панських фільварках, зрівняли в правах представників різних релігійних конфесій, розвивали промисловість, створювали робочі місця тощо. А ще завдяки ініціатору реформ, фактично, першому децентралізатору в Україні, там відкрили лікарню з аптекою, де людей безкоштовно обслуговували професійні лікарі, провізор і акушерка. Діти селян та робітників на рівні з дітьми адміністраторів маєтків освоювали грамоту в місцевих приходських школах. Для сиріт, батьки яких померли під час епідемії чуми, граф створив інтернат, а кращі майстри передавали їм свій професійний досвід. Інваліди та немічні Миньковеччини давали можливість сито і в теплі провести свої останні роки у шпиталі.
Була тут і одна з перших подільських друкарень, де надрукували переклад шекспірівського «Гамлета» та гомерівської «Іліади»… Як тільки з’являлася нагода, Ігнацій Мархоцький приїжджав у Тарноруду провідати могилу батька, якого поховали біля стін костелу. Схилявся у молитві перед іконою Ісуса Милосердного. Стояв на пару з мовчанням у тому благодатному місці, де не було ніякої фальші чи інших людських хитростей, де він знав лише любов найрідніших людей і оточуючих, бо був дитиною з чистими душею і серцем, які такими й залишилися до тих, хто був щирим, і бажав іншим добра. Аж до вересня 1827 року, коли Бог покликав і його в журавлиний клин…
Володимир ЗАХАР’ЄВ,
директор «Меморіального музею графа-реформатора Ігнація Сцібор-Мархоцького в с. Миньківці Дунаєвецького району Хмельницької області», керівник науково-дослідницького «Центру Мархоцькознавства» – філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. І.Огієнка
Зазвичай, крім двох-трьох “попсових” імен з минулого, що пройшли “тест на ідейність” ще в часи радянської влади, у невеличких містечках, а тим більше у селах, насправді, мало цікавляться історичними персонами, не бажаючи напружуватись над усвідомленням того, що кожне таке забуте ім’я – краєзнавчий, туристичний бренд, що воістину спроможний стати поворотною точкою для подальшого розвитку того містечка чи села…
Є у селищі Тарноруда, на підволочиській стороні, напроти католицького костелу, занедбана непоказна хатина, яка, попри все, вистояла не одне десятиліття і сьогодні є уособленням…. не знаю навіть чого. Певно, нашого загального невігластва та байдужості. 2 листопада 1904 року народився та зростав у тій хатині хлопчик на ім’я Бернард, з бідного єврейського роду Халпернів. Саме йому судилося стати відомим на увесь світ вченим-імунологом та алергологом, створювати ефективні імунно-захисні та помічні у боротьбі з алергічними проявами препарати. В сім’ї Халпернів підростало восьмеро дітей. В своїй родині Бернард навчився польської, російської, ідиш та івриту. Отець місцевої уніатської церкви таємно навчав цього талановитого студента латині, німецької, французької та математики. Та у 1915 році родину разом із дітьми примусово депортували до Сибіру, у так званий «трудовий» табір. Після приходу більшовиків у 1917 році родина Халпернів повернулася в Україну, однак, у 1920-му під час єврейського погрому, село було настільки спустошене козачими формуваннями, що молодому Бернарду Халперну не залишалось нічого іншого, як покинути дім. У 16-річному віці сам, без документів та грошей, юнак знаходить прихисток в Польщі. Там завершив середню освіту, яку отримав завдяки своїм товаришам. Після завершення навчання отримав візу у Францію і оселився спочатку в Нансі, де в 1925 поступив в медичну школу. В 1928 році він прибув навчатись в Париж. Звідти, власне, й почалась тріумфальна кар’єра майбутнього світила науки, простого єврейського юнака, уродженця села Тарноруда, що зумів вистояти у лихоліття, пережити усі біди і здивувати світ.
Сьогодні ім’ям Бернарда Халперна названа затишна площа в Парижі, випущена національна поштова марка, а його учні – відомі усьому світу вчені – Нобелевські лауреати, та, на жаль, сьогодні французька вікіпедія стверджує, що та площа побудована “en hommage au médecin français d’origine russe Bernard Halpern” – в честь французького лікаря Бернарда Халперна РОСІЙСЬКОГО походження. Інша стаття у Вікі чесно зазначає, що Халперн народився у “Tarnos-Ruda (en actuelle Ukraine) (Empire russe)” – Tarnos-Руді (в сучасній Україні) (Росія Імперія). Тобто у нашій Тарноруді, поділеній потічком між Волочиським та Підволочиським районами.
А у рідній Тарноруді, на Західній Україні, й досі одиноко стоїть стара хатина Халпернів. Чи згадував Бернард про неї там у зеніті своєї кар’єри та слави науковця, мандруючи світом? Гадаю, так. Бо саме з тієї хати почалося його життя, сповнене страждань і великого тріумфу. У часи ж совєтчини пану Халперну побувати на батьківщині, швидше за все, не було можливості…
У Франції шанують нашу Анну Ярославну, у Франції шанують Бертрана Халперна….. Звичайно, з такою біографією місця бідному єврейському юнаку Бернарду Халперну у історії Волочищини радянської доби не могло знайтися апріорі. Прикро, що і сучасники по обидва боки Збруча ним мало переймається. А даремно…. Така людина варта гідного вшанування. Якщо ми справді вирішили, що йдемо у Європу…..
Підготовано:
Лора Підгірна, Андрій Майхер та Віталій Грех.