[parallaxitem]
[/cq_vc_parallax]
Переконана, що світ до кращого, особливо Україну, може змінити гармонійний тандем чоловіка і жінки. Проте історичні та ідеологічні пережитки радянського часу відкинули жінку на маргінес політичного життя, відвівши їй, із незрозумілих причин, другорядні ролі у суспільстві. Лише впевненість в собі і цілеспрямованість, глибокі знання, життєва мудрість та готовність конкурувати з найсильнішими можуть дозволити жінці посісти власне «місце під сонцем» і впливати на важливі процеси в країні.
Упродовж 14-16 жовтня розпочала свою роботу в серії семінарів-тренінгів у рамках гендерного проекту за підтримки The United Nations Democracy Fond (UNDEF). В Україні ця програма працює завдяки Жіночому консорціуму України. Проект складається з чотирьох модулів і передбачає навчання упродовж найближчих півтори року у різних містах України. За результатами навчання окремі учасниці отримають право на безкоштовне стажування в уряді, адміністрації президента та Верховній Раді України.
Для участі у цьому проекті учасниці з Хмельницької, Тернопільської та Чернівецької областей пройшли достатньо жорсткий відбір. Найкращі дівчата західного регіону – понад 30 учасниць – отримали змогу безкоштовно навчатися у найкращих тренерів з виборчих технологій,виборчого права, комунікацій та політичної психології.
Тренінг проходив на туристичній базі «Гірська казка» в с. Підзахаричі в Карпатах. Під час першого модулю ознайомилися з принципами навчальної програми «Політичне Українське Лобі Жінок».
Атмосфера тренінгу нагадувала живий вулик, в якому три дні бурлило життя, де дівчата обмінювалися досвідом, знаннями, набували нових практичних навичок, сперечалися, дискутували.
Ми працювали в групах, моделювали і аналізували разом різні ситуації, оцінювали себе з боку, творили, критикували, готували власні політичні промови, вчилися застосовувати принципи волонтерської діяльності до виборчих кампаній, деколи діяли в досить екстремальних психологічних та часових умовах.
Модуль «Вибори та виборча кампанія» ознайомив слухачок з принципами виборчого права, особливостями міжнародного та вітчизняного законодавства, виборчими системами та правилами гендерного квотування. Нас навчали планувати власну виборчу кампанію, створювати цільові групи, правильно організовувати виборчий фандрейзинг. Йдеться про комплексний підхід до політичної освіти жіноцтва, якої так бракує у силу різних обставин – віку, стереотипів, фінансових можливостей, чоловічого 
домінування, «закону джунглів».
Символічним стало те, що початок тренінгу було закладено на одній з карпатських вершин на перевалі Німчич. Політика – це також серія вершин, або ж довгий і складний гребінь, до якого не просто треба дійти, але, головніше – треба втриматися і розвиватися, не втративши себе і власні життєві принципи.
Марія Мандрик-Мельничук, доктор історичних наук, доцент БДФЕУ (Буковинського державного фінансово-економічного університету), учасниця Школи ПУЛ
Пам’ятаю з дитинства, таких брошурок та агіток у бабусі, в селі, на горищі було хоч греблю гати. Повний мішок. Усіх їх покійний дідусь пустив «на розпал». А тепер шкодую про це. Бо навіть совєцька друкована продукція зі своїми ідеологічними шорами не може приховати потворну правду про 30-ті роки ХХ століття – розпал сталінської колективізації у населених пунктах, що викликали особливу пильність нової совєцької влади – прикордонних селах над Збручем. По них можна вивчати та досліджувати історичну правду.
Масове заганяння у колгоспні артілі селян, що ще вчора були самі-собі газдами, мали власні земельні наділи, реманент та господарство і що найголовніше – відповідну самоідентифікацію відбувалося болісно, із потужним спротивом, котрий в подальшому переріс у справжню національно-визвольну боротьбу і поширився по всій Україні.
Совєти розправлялися із такими проявами непокори на усіх рівнях: і у фізичному, й у духовному сенсі. Так, аби у мешканців сіл генетично вкорінилося відчуття рабської покори, рабського менталітету та страху. 
Мовчазним свідком тих подій є село Тарноруда на Волочищині, мешканці якого чинили в 30-х небувалий опір сталінським опричникам. Про повноформатну розправу над волелюбним населенням села та усім що було дорогим і святим людям і сьогодні свідчать дивом вцілілі костели, котрі за часів безбожної радянської влади слугували сховищами для зерна та мінерального добрива. На старовинних різьблених сповідальнях червоного дерева у костелі Св. Станіслава добре помітно блідий слід – відмітка допоки було засипане зерно, а із стін костелу Святого Скапулярія Божої Матері все ще не вивітрився сморід хімікалій.
Тарнорудський некрополь також став свідком блюзнірства радянської влади – постріляне за для розваги нквдистськими кулями обличчя Божої Матері Семистрільної – майстерно вирізьбленого надробка, розграбовані та поруйновані червоними осквернителями склепи заможних мешканців Тарноруди та священиків.
Люди переховували у себе по домівках ікони, закопали у землю церковні дзвони, навіть важкий чавунний хрест… Десятки мешканців Тарноруди голими й босими, у товарних вагонах депортували аж до Казахстану.
Та якщо все це можна ще якось спростувати, піддати сумніву, мовляв, то не правда, не так то було, то найкрасномовнішими доказами стануть письмові свідчення не просто очевидця а учасника тих подій і винтика радянської влади, такого собі працівника Волочиського райкому партії та одного із членів так званої «трійки» Г. Я. Павлика – невелика брошурка під романтично-совдепівським заголовком «Записки сільського комуніста. Шляхами незвіданими».
Отже, скан-копіями сторінок вищевказаної брошурки-мемуарів завдячую волочиському краєзнавцю Андрій Майхер. Брошурка і до сьогодні зберігається у більшості місцевих бібліотек області і постає закономірне питання про те, що навіть процес декомунізації треба проводити з мудрістю, аби “під шумок” не понищити ті свідчення, котрі нашим онукам-правнукам красномовно пояснять, а для чого, власне, та декомунізація сьогодні проводиться. Сформувати окремі фонди, котрі дослідники та краєзнавці могли б опрацьовувати сьогодні. 
У своїх мемуарах працівник Волочиського райкому партії, член так званої «трійки» Г. Я. Павлик без купюр надає коротку довідку про стан землеволодіння і соціальних груп Волочиського району. Так, наприклад, селянських господарств налічувалося 8750, куркульських -278. Решта – бідняцько-середняцькі. Ось, власне, на останніх і робили ставку совєцькі комісари. Однак, не так сталося як гадалося, бо селяни відмовлялися від нерівноцінного обміну своїх приватних господарств на ті колхозні вигоди.
“Справа кепська – зазначає Павлик – Розпочалися жнива, а в тарнорудському колгоспі волинка, припинилась всяка робота. Кинули напризволяще все. Нікому не тільки нагодувати худобу, але її напоїти.” Сам Г.Павлик, прибувши на місце, побачив сумну картину: “Зустріла нас Тарноруда непривітно. Стоїть якась напружена та зловісна тиша. Коли ми проїхали далі, вона порушилась несамовитим ревінням голодної худоби, ржанням коней, криком птиці… У полі стоять хліба, нахиливши важке колосся. Ось-ось почнуть осипатися…”
Більше того, і польська, і українська школи, за свідченнями того ж таки Павлика, припинили навчання. Діти не з’явилися на уроки а ті хто вступив у піонери – заявили , що хочуть вийти з лав піонерської організації.
Прикордонна Тарноруда опиралася колективізації та радянщині як могла. Перипетії “тарнорудської справи” за словами Павлика стали відомі не лише у Харкові але й у Москві, товаришу Сталіну. Ширилися чутки про диверсантів, котрі перетнули кордон у Сатанові, переодягнуті у міліцейську форму, котрих червоноарміці впіймали у Соломні. А у самому колишньому містечку побоювалися, як би з польської сторони не перейшли кордон озброєні загони, тому в громадському парку (!) рилися окопи, застава була приведена у бойову готовність. Далі Павлик засвідчує, що в районі було створено спеціальну «трійку»-комісію і його самого заочно (бо в цей час перебував у лікарні) призначено головою тієї «трійки». Призначення та функції «трійки» були зрозумілими, хоч автор і намагається описати те призначення більш делікатно, наче виправдовуючись перед нащадками: « Я цілком розумів тов. Янчіса. Кордон є кордон, з усякими його несподіванками й пригодами. Потрібно діяти швидко… Уповноважений райпарткому, тим більше, член бюро… повинен бути на своєму кущі, у селі і виконувати завдання, які випливають з обставин. Не в звичці у нас було відмовлятися від доручень, виставляти будь-які причини (навіть поважні), особисті чи службові, посилатися на те, що нічим добратися до місця, і т. д….»
Отак з Тарноруди, як і з інших західноукраїнських прикордонних сіл по цей бік Збруча вибивали волю, сміливість, дух свободи. Зрештою, історичну пам’ять та самоідентифікацію, цінування свого легендарного минулого, своєї дідівської спадщини.
Червоні комісари боялися Тарноруди, боялися її непокори і помсти, а тому нищили і грабували її, наче хату, набиту всіляким добром; нещадно вкинули у багаття колективізації, а далі – у голодні дні 33-го, перетворивши колись розкішне старовинне містечко з парком, маєтком, храмами, будинками професійних гільдій, церковними та управними архівами, унікальними іконами, заїжджим двором, ярмарками, двома школами та власною броварнею у рядовий совєцький колхоз. Без минулого, без історичної спадщини. Ще один пустопорожній витвір радянської ідеологічної машини.
Близькість до «панської Польщі» все ж слугувала довгий час підтримкою для мешканців сіл на лівобережжі Збруча. Саме тому пізніше тут розгорнувся один з багатьох майданчиків кривавої боротьби українських патріотів за свою волю, гідність і свободу.
На десятиліття непокірна Тарноруда стала наче більмом в оці радянської влади. Можливо у цьому криється головна причина такого зневажливого ставлення радянських чиновників до її історичних пам’яток, котрі навіть статусу історичних пам’яток місцевого значення не мають.
Натомість на облік та під охорону держави були взяті усі пам’ятники й меморіали радянської доби. Ситуація не змінилася й досі, хоч вже й забулося, чому саме треба було так нівелювати історію Тарноруди.
На мою думку, ментально не оправилася від совєцького “перезавантаження” й сама Тарноруда. Якось почуті слова «Що ви сюди все возите людей і возите на екскурсії? Ми ще не готові!» – наче лакмус проявляють усю повноту того, що вдалося радянській ідеологічній машині наштовхати в голови українців.
Втішає, що все ж ожили старовинні костели і сьогодні Тарноруда отримала шанс повернути собі бодай відблиск минулої історії своїх дідів-прадідів.
Чи скористається повноцінно цим шансом громада Тарноруди – правнуки й пра-правнуки тих, хто у 30-х протистояв червоному дияволу – покаже час.
Автор ж «Записок сільського комуніста» скрушно зазначає: «Хоч у Волочиському районі в основному вже була завершена суцільна колективізація проте соціалістична перебудова села натрапляла на численні перешкоди і труднощі… досвід показав, що нелегко було селянину звільнитися від приватновласницької психології, звикати до колгоспної трудової дисципліни…»
За 25 років Незалежності зворотній процес громадянської, суспільної та соціальної самоідетнифікації на лівому березі Збруча мав би вже відбутися. Однак… Скидається на те, що закони «колгоспної трудової дисципліни» 30-х мутують і «рулять» далі, а приватно-власницька психологія присутня хіба що у локальному латифундистському форматі.
Дуже хочеться вірити й сподіватися, що процес децентралізації стане тією рушійною силою, що таки зрушить з місця цей віз.
Щастя хоч, що тепер немає «трійок», бо, певно, мене з Андрієм Майхером за цю краєзнавчу розвідку засудили б до розстрілу першими.
На фото:
– скан-копія сторінок ідеологічної брошури Г.Я. Павлика «Записки сільського комуніста. Шляхами незвіданими».
– понівечений кулями нквдистів надгробок із зображенням Матері Божої Семистрільної
– пограбовані у 30-х склепи тарнорудського некрополя
– у минулому – пам’ятник національному героєві Польщі, поченому громадянину Франції та учаснику боротьби за незалежність у США Тадеушу Костюшку, поруйнований у 30-х і відновлений з верхівкою хреста у 2000-му році тарнорудцями.
Наступний, свіжий випуск інформаційно-розважального видання Вечірні новини газета для усієї родини ось-ось піде в друк! Люди та їх захоплення – ось тема, що об’єднує усі його матеріали. Незвичні амплуа і хобі відомих і непублічних мешканців нашого міста, несподівані інтерв’ю та ексклюзивні історії з перших уст…
Громадські ініціативи та проекти, ідеї та напрацювання творчих, небайдужих і натхненних! Очікуйте! Читайте! Пізнавайте!
Відкривай Волочищину Україні та світу разом із нами!
Ну ось, книги, люб’язно зібрані для сільської бібліотеки с. Копачівка українськими письменницями Мілою Іванцовою, Галиною Ів, Дариною Терещенко та бібліотекою ім. Анни Ахматової ЦБС Оболонського району м. Київ а також чудовими студентами Коледжу морського і річкового флоту
Київської державної академії водного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного завдяки сприянню доброго друга і постійного Партнера наших мистецьких та літературних дійств, громадської діячки Аліни Коваль дісталися м. Волочиськ і відправилися на процедуру обробки у Волочиській ЦБ. Зовсім скоро вони будуть доставлені до Копачівської бібліотеки і читачі – дорослі та маленькі – зможуть гідно оцінити літературний презент від київських друзів.
Серед зібраних книг є й відомі бестселлери. Наприклад – “Кулінарні фіглі” Марії Матіос, “Любові полум’я” Ніки Нікалео, “Нічний молочник” Андрія Куркова, “Заметіль” Анни Хоми, романи Міли Іванцової та інші чудові книги.
Разом з тим, за приватної ініціативи Аліни Коваль сільські бібліотеки Волочиської ОТГ отримають примірники книги Надії Савченко “Сильне ім’я Надія!” .
Взагалі, і надалі є велике бажання різнобічної командної співпраці з сільськими бібліотеками, котрі безперечно потребують значно більшої уваги, ніж їм приділяється державою. Спільними силами ГО Подільсько-Галицько-Волинської гільдії, Об’єднання “Самопоміч Волочиськ”, ініціативами Аліни Коваль та інших наших небайдужих Партнерів зможемо здійснити з Божою поміччю багато гарних, змістовних проектів, про які – трохи згодом!
Пи.Си.
Сьогодні, з приводу нашого волочиського фандрайзингу – проекту “Книги та квіти” отримала від знаної української письменниці пані Міли Іванцової ще й ось такого супровідного листа інтернетом, котрий дозволяє книжкове благодійництво для сільських бібліотек вивести на новий, ефективний рівень.
Отже: ні для кого не секрет, що коли приходять у село книги у форматі благодійного проекту – сільський бібліотекар зобов’язаний за власний кошт тягнути торби з книгами на собі в район, до центральної бібліотеки, “на оформлення” а потім – у зворотній бік, за свій же кошт, назад, в село….
Звичайно, для когось цей лист буде не аргумент. Але давайте міркувати логічно: навіщо так ускладнювати процес благодійного отримання книг сільськими бібліотеками, котрі і без того на ладан дишуть?
Сподіваюся, це роз’яснення у листі стане комусь із колег у нагоді!
Для кожної справи необхідний міцний фундамент, надійна та ефективна платформа.
Кілька тижнів тому у Волочиську, за підтримки Інститут Громадянського Суспільства/Civil Society Institute відбулося заключне зібрання робочих груп із напрацювання Стратегії подальшого розвитку Волочиської ОТГ у форматі проекту “Підтримка розвитку об’єднаних територіальних громад у Хмельницькій області”. Зібрання яке сприяло тому, аби всі наші ментальні пазли, нарешті, стали на свої місця. Зібрання, яке допомогло нам, однодумцям, визначитися та усвідомити себе єдиною командою. Командою, котра вже на протязі року має спільні напрацювання, взаєморозуміння та однакове стратегічне бачення що до подальшого розвитку Волочиської ОТГ. Тож не дивно, що сьогодні, за підтримки того ж таки Інститут Громадянського Суспільства/Civil Society Institute у Волочиську, ми мали логічне продовження наших стратегічних напрацювань, а саме – круглий стіл за участі громадських активістів, підприємців, науковців та краєзнавців Хмельниччини, який, власне, став одночасно й установчими зборами для створення Подільсько-Галицько-Волинська гільдія – громадського осередку, що поєднав нас і, сподіваємось,стане нашою надійною платформою для подальшого руху.
Формуємо цей громадський осередок аби він міг стати соціальним ліфтом для подальшого особистісного розвитку та реалізації актуальних ідей, проектів та принципів заради впровадження на практиці якісних змін, котрих потребує наша громада; змінювати життя на краще не лише для «обраних»та “своїх”, але для кожного, хто прагне тих змін.
На наше сьогоднішнє зібрання з офіційним візитом прибули представникІнститут Громадянського Суспільства/Civil Society Institute й “хресна мама” нашого осередку Natalya Rokhova, спеціаліст з регіонального розвиткуMariya Khomenko , представники благодійного фонду Hesed Besht, секретар міської ради, Волочиської ОТГ, громадська діячка Alina Kovalісторики та краєзнавці Володимир Захар’єв Войтко Хмельдун, Vitalik Mozdir Андрій Майхер, Анатолій Резнік, представники об’єднанняСамопоміч Волочиськ, Людмила Панфилова та Олег Панфилов, ресторатор Антоніна Прокопчук, митець Володимир Кропивницький, директор курсів іноземних мов “Let’s do” Володимир Черніков.
Однією із ключових тем нашого зібрання стала тема подальшої розробки і втілення проекту “Тарноруда”, а саме – інвентаризації та паспортизації історичних об’єктів на території села, які так і не були здійснені за роки Незалежності а сьогодні у своїй переважній більшості перебувають у вкрай занедбаному стані і потребують від елементарного окультурення територій (як, наприклад, старовинні тарнорудські некрополі) до повноцінних реставраційних та реконструкційних робіт.
По завершенні круглого столу наша команда мала невиличку перерву на coffee time, бо,власне, саме зібрання відбувалося на затишній літній терасі кафе “Ольвія” (“Гриль”) – місці, давно облюбованому учасниками проекту Літературний туризм – відомими українськими письменниками та митцями. А далі ми усією командою відправилися в екскурсійну поїздку до легендарної Тарноруди, аби відвідати її основні історичні пам’ятки, а гості та учасники круглого столу могли скласти власне враження про історичну спадщину цього унікального місця.
Звичайно, перше, що кидається в очі – це у своїй більшості занедбані та недоглянуті історичні об’єкти (наприклад: старовинні католицький, православний та юдейський некрополі, що завдяки своїм унікальним артефактам можуть стати частиною потужного екскурсійного маршруту) та пасивність й певна залежність сільського начальства. На запитання представниці Інститут Громадянського Суспільства/Civil Society Institute, пані Natalya Rokhova на що готовий пан сільський староста аби у рідному селі почалися позитивні перетворення, чиновник, нажаль, так і не зміг дати чіткої відповіді…
А поміж тим – всього якихось два десятки стратегічних кілометрів бездоріжжя навпростець відділяє історичну Тарноруду від не менш історичного Сатанова, який забезпечить селу не чергову примусово-добровільну шароварщину а справжніх туристів, екскурсійні групи, паломників; розвиток Тарноруди та відповідно – заробіток тим мешканцям села, кого приваблюють перспективи “зеленого туризму”…
Патріотичне підприємництво має у Тарні справді гарні шанси!
Та поки це все лірика. Однак, наша поїздка вималювала фронт для наступних спільних цілеспрямованих дій. За подальшою розробкою проекту “Тарноруда” та діяльністю Подільсько-Галицько-Волинська гільдія слідкуйте на нашій офіційній ФБ-сторінці та інтернет-порталіhttps://www.tarnoruda.org.ua/
Ну і на завершення: віримо, що наше сьогоднішнє зібрання стане на практиці підтвердженням простої істини, записаної у подарованому нам чудовими друзями з благодійного фонду Hesed Besht Владиславом та Галиною журналі “Штетл” :
“Справи ідуть за добрими серцями!”
Добрих сердець нам усім, любові і бажання не просто проживати своє на цій землі але бути її безумовною частиною !
Не менш шанована і старовинна копія чудотворної ікони Ісуса Милосердного Тарнорудського
16 липня о 9:00 християни Волочищини матимуть непересічну духовну подію – паломницький хід до села Тарноруда, а саме – до костелу Св. Скапулярія Божої Матері, де колись зберігався чудотворний образ Ісуса Милосердного Тарнорудського.
Хода пройде вулицею Незалежності до будівлі заводу «Номінал» і зверне вулицею Фридрихівською. А далі – давньою дорогою – через Поляни та Канівське перехрестя. З іншого боку паломники вирушать через Писарівку, Війтівці, Завалійки і так обидва людські потоки зіллються у Тарноруді, де, власне, у зазначеному вище костелі о 15:00 і відбудеться святкове Богослужіння.
Маємо надію, що скоро прочани зможуть і на власні очі побачити не менш давню та шановану відреставровану копію чудотворного образу, історія якого вельми цікава і сповнена пригод.
Вона вже давно стала у наших краях легендою і розповідає про чоловіка на ймення Андрій з Ріпни, що колись давно, ще за княжої доби вибрався на полювання недалеко від Тарноруди. І коли мисливець вибрався крізь терен на вершину пагорба, раптом побачив дивовижний образ Ісуса Сумного. До того в нього боліло довгий час серце, але як узяв він образ у свої руки, раптом пройшла біль і хворе серце з того часу його більше не турбувало. Схвильований знахідкою, мисливець відніс ікону до себе додому – але образ дивним чином повернувся а пагорби, понад Збручем. Так повторювалося кілька разів. Опісля того, повідавши про містичну знахідку місцевому парафіяльному священику, мисливець Андрій з Ріпни погодився показати місце де він знайшов образ, а священик порадив йому побудувати тут каплицю.
Далі легенда переносить нас у 1355-1365 роки, коли два брати, імена яких, на жаль, не збереглися, звели на місці каплиці перший дерев’яний костел. В 1754 р. костел було перебудовано в пізньо- бароковому стилі коштом панів Чарторийських. Храм направду був величний: його оточували старі дерева, даючи затінок десяткам паломників… Хоч яким просторим був костельний двір, але він не міг вмістити всіх коней та возів під час прощ до чудотворного образу. А паломництво до образу Ісуса Милосердого Тарнорудського відбувалося якраз на Успіння Св. Богородиці, 3 травня.
Паломницька Тарноруда , кін.XIX – поч. ХХ ст. Костел Божої Матері Святого Скапулярія
Стіни ж самої будівлі храму мали до 1,5 м завтовшки, склепіння були вкриті чудернацькими рослинними орнаментами. Сім вівтарів, багато оздоблені, милували око…. Сам же чудотворний образ (69,5 на 54 см, олійна фарба на полотні) знаходився за трьома заслонами в головному вівтарі. Вже 1773 року образ “вдягнули” в срібні шати з золоченою короною. З досліджень польських реставраторів відомо, що на початку XVIII століття ікона пережила пожежу, перемальовувалася, а потім, нажаль, зберігалася в занадто вологому приміщенні. Скоріше за все, всі ці негаразди з образом відбувалися під час гонінь на католиків і Барської конфедерації. У 1920-му році пастор Роговський вирішив вивезти чудотворний образ з Тарноруди до Тернополя. Відвозив його своїми гарними та спокійними кіньми селянин Кушнірчук. Як тільки виїхали за Тарноруду, слухняні коні, начебто, раптом зупинилися і не рушали, хоч як їх не заставляли йти далі. Священик тоді розгорнув ікону і “благословив” нею село за спиною – і коні відразу побігли далі.
Так розпочалась довга дорога Тарнорудського чудотворного образу. За увесь цей час він побував у Тернополі, Луцьку, Рожищі та навіть у Кракові, у храмі Св. Казимира. Потім образ знаходився у Монастирі Тережанек в сестри Остероде. Ще через сім років, завдяки зусиллям пастора Чеслава Дрежка і громади містечка Зельонка Паслецька чудотворна ікона прибула у Зельонку. Образ там перебуває і до сьогодні. Збереглися записи у старовиних книгах, котрі розповідають про чудеса творені Тарнорудський Ісусом Милосердним.
Ось одне з них: коли в часи ксьондза Броніслава Роговького (1910-ті) дах костелу замість Гонту вкривали бляхою, майстру Хіполкові допомагав юнак на прізвище Волинський. За його свідченнями, на піддашшю над вівтарем лежала величезна кількість милиць, паличок та протезів тих, кого по вірі зцілив Господь. Сюди приходили з надією та вірою і католики, і православні. Історії розповідають, що якась жінка три години молилася Тарнорудському Ісусу над тілом свого сина потопельника і той ожив. Інша жінка з села Зайчики мала паралізовану руку, а після молитви оздоровилася.
Оригінал ікони Ісуса Тарнорудського, на жаль втрачено, але збереглися дві чудові копії, відзначені не менш цікавими свідченнями про чудотворні зцілення тих хто вірив. Одна з них і сьогодні збирає паломників у містечку Зеленка Паслецька (Польща) на третю неділю вересня, коли в рамках церемонії подяки за врожай громада має свято єпархії. Друга ж була випадково віднайдена уродженцем села Тарноруда, Анатолієм Рєзніком у старій хаті його діда. Побувавши на реставрації ікона Ісуса Милосердного Тарнорудського тимчасово зберігається у єпископа Кам’янець-Подільської діє цезії, Леона Дубравського, та готується повернутися у рідну Тарноруду. До Тарноруди ж, котра в свій час рівнялася з такими культовими місцями як Зарваниця та Почаїів, прочани їдуть і сьогодні. Там де Господь вперше явив свою милість багатьом саме за часів перебування образу Ісуса Милосердного Тарнорудського – там і сьогодні витає благодать. Й усіх, хто підносить очі та молитви до Неба – зцілює віра та Божа ласка. Адже сказано в Євангелії: по вірі вашій нехай буде вам…
Андрій Майхер,
краєзнавець, історик
тел. для звязку з приводу паломницької ходи:
о. Андрій +380985922344
Учасники авторського проекту “Літературний туризм” Ірен Роздобудько та Ігор Жук у Волочиську
…Можна скільки завгодно часу колупати старі рани і реагувати на нові – так, як від нас вимагають ті, хто хоче зробити з людей маріонеток на ниточках. Є два типи розуміння всього, що відбувається. Перший: «Дайте мені їсти тут і тепер!», другий – «Я не заглядатиму в холодильники інших – зроблю все аби не голодували мої діти». І не скажу «дайте» — тим, кого зневажаю. І… не візьму від тих, кого зневажаю. «Не візьму» — не означає пасивність і мовчання. Тому у нас і формується потужне громадянське суспільство. Це феноменальний процес. Важкий. Але незворотній. І відчуття власної гідності має бути не гарним словом в контексті революції, що здійснювалась на Майдані. Ну, не слово це. Не просто слово! Це має бути в крові, якщо воно здобувається – кров‘ю. Я впевнена, що нині суспільство не дасть заморити себе голодом, як це було в 30-х: спіраль звужується з кожним витком…
Звісно, коли у тебе не має і п‘яти копійок аби проїхати в один кінець на метро (а таке, принаймні зі мною, було в 90-х), коли на полицях – лише мариновані кабачки, а масло вихоплювали з візка, затоптуючи пенсіонерів
чи вирішували: що купити на останні копійки – двісті грамів ковбаси чи хоч щось солодке дитині аби вона не відчувала себе обділеною або йшли пішки півтори години додому через те, що не було на квиток у тролейбус – це огидне відчуття перш за все для самого себе. Відчуття безвиході і безпорадності. А таке БУЛО. Чи, може, я помиляюсь і все це — наснилося? Пережили? Пережили.
І ЦЕ переживемо. Не просто переживемо, а кожен на своєму місці має щось робити задля того. Вибачаюсь за риторику, але докладне пояснення не для цього короткого допису.
Якщо ятрити старі рани і показувати одне одному нові – це не рух і не шлях.
Ну, так склалося, що ми мусимо це пройти. БЕЗ мойсея. Самі! Ось так – важко і, часом, недбало.
П.С.
Зауважу я не про «т» (вже боюся вимовляти це слово повністю, адже воно забиває все інше, діє, як червона ганчірка).
Я про… гідність.
ППС
Автор не вступатиме в дискусії.
Люди різні…
Видавати книги в Україні – це подвиг. Видавати книги в Україні українською – це подвиг вдвічі. Видавати книги в Україні українською відомих зарубіжних письменників – це вищий пілотаж.
Хочу сказати кілька слів про чудове тернопільське видавництво “Навчальна книга – “Богдан” – місце, де книготворення розвивається спокійно, тихо, без гучних промоцій, яскравих каталогів та помпезної реклами. Можливо, у цьому – є недопрацювання команди. Але коли бачиш їх творчий доробок, то розумієш, що ті книги які вони творять для українського читача – то вже 70% успіху.
Повне україномовне зібрання Рея Бредбері, романи Станіслава Лема, невідомі і відомі творива Редьярда Кіплінга, Шарлотти Бронте, Скота Фіцжджеральда…. Серія для діток “Легенди Світокраю”, з якою ми спільно з богданівцями вже познайомили волочиську дітвору під час недавнього мистецького літературного заходу “Веселі пригоди піратів у Світокраї”….
Ті хто обожнює читати – і батьки, і дідусі-бабусі
, і діточки – гідно оцінять 
творчий доробок видавництва. А я, вивчаючи наповнення їх чудового інтернет-ресурса бачу навіть не книги а ідеї для нових мистецьких літературних дійств. Так що легенди Світокраю разом з видавництвом “Навчальна книга “Богдан” тільки починаються….
“Веселі пригоди піратів у Світокраї”, у Волочиську – літературно-мистецьке свято, задумане та втілене у форматі чудової локації в центрі міста – сквері Тараса Шевченка (як я його собі називаю) разом із чудовими і гарними людьми – однодумцями й друзями!
Найперше – хочу подякувати найкращим у світі Партнерам нашого літературно-мистецького свята “Веселі пригоди піратів у Світокраї”, а саме: друзям із видавництва “Богдан”-навчальна книга” (м. Тернопіль),Alina Koval, ТОВ “Агробізнес”, Самопоміч Волочиськ та персонально Олег Панфилов та Людмила Панфилова, Кристині та Володимиру Черніковим, курси іноземних мов “Let’s do” , Тоні Прокопчук, власниці кафе-бару “Гриль” (“Ольвія”), магазину №18 “Економ”, танцювальному центру “Браво” та його керівнику Ані Вознюк, танцювальному колективу “Перлина” та його керівнику Julia Smyk а також за сприяння й підтримку у підготовці свята – начальнику відділу культури, Миколі Чепелюку та директору ЗОШ №1, Володимиру Пересуньку. А ще – нашим завжди бажаним гостям з Патрульна поліція Хмельницького, начальнику Патрульної поліції, Олег Костенко, Тетяна Чубар та її колегам!
Зрештою, у нас штормило, як на справжньому морі, вітер надимав вітрила, але ми таки дісталися до Світокраю!
Видавницто “Богдан” (м. Тернопіль) – навчальна книга” – неперевершені книги українською для дітей та дорослих представили дітлахам та їх батькам казки циклу “Пригоди у Світокраї”та усі частини захоплюючих історій про пригоди капітана Блада.
Ну а які ж веселі пригоди піратів у Світокраї без відповідного “піратського” образу ? 🙂
На святі кожен учасник міг приміряти образ веселого та чемного пірата, а наші Партнери із Самопоміч Волочиськ створювали веселий настрій та справжній образ задопомогою аква-гриму!
Найкрутіші і найдобріші у світі копи – то наші, з Патрульна поліція Хмельницького, добрі давні друзі волочиської дітвори, постійні учасники мистецьких заходів. Сьогодні ж волочиська малеча просто по-справжньому відіралася! 🙂 Адже поліцейські дозволяли дітлахам і форму приміряти, і за кермом крутої поліцейської автівки посидіти, і прийомів самооборони навчали, і книжечки про правила дорожнього руху подарували, і взагалі… класні ви, приїжджайте до нас ЩЕ! 🙂
Подяка за постійну підтримку та участь наших свят Олег Костенко, Тетяна Чубар та хлопцям, що сьогодні бавили нашу дітвору, у грі розповідаючи про серйозні, потрібні речі, які можуть за прикрих обставин врятувати найцінніше – чиєсь життя!
“Веселі пригоди піратів у Світокраї” – бавилися, танцювали, майстрували кораблі та піратські капелюхи з газет 🙂 Милувалися “Рожевими пантерами” та розгадували таємничі історії Книги Джунглів!
Їжа справжніх веселих піратів – французькі круасани ! Ну а знання французької та англійської забезпечать курси іноземних мов “Летс ду”.
Літературно-мистецьке дійство “Веселі пригоди піратів у Світокраї” вдалося! Ура! Команди отримали дитяче шампанське та солодке печиво від магазину “Економ” №18,
Ну а на завершення компетентне жюрі визначило найкращого веселого пірата та піратку, яких чекало солодке пригощання на літній терасі кафе-бару “Гриль” 
та піратські казки від видавництва “Богдан”- навчальна книга!”а пізніше – фото-сесія для наступного номера Вечірні новини газета для усієї родини !
