Пропонуємо вам велику підбірку фотографій Тарноруди це і природа архітектура та просто гарні фото зроблені у Тарноруді останнім часом. Всього близько 60-ть фото представлено до вашої уваги. При натискані на фото вони збільшуються.





























































Пропонуємо вам велику підбірку фотографій Тарноруди це і природа архітектура та просто гарні фото зроблені у Тарноруді останнім часом. Всього близько 60-ть фото представлено до вашої уваги. При натискані на фото вони збільшуються.
15 листопада у центральній бібліотеці м. Хмельницького у рамках проекту «Літературний туризм» відбулася презентація краєзнавчого фото-альбому “Тарноруда. Під Знаком Білої Троянди…”. Автором ідеї та редактором книги є письменниця, журналістка, громадська діячка Лора Підгірна.
Один із авторів проекту громадський діяч та краєзнавець Андрій Майхер долучився до презентації через скайп-зв’язок.:«Тарноруда – це застигла історія, музей під відкритим небом, відкрита і варта уваги дослідників та любителів історії».
«Це невеличка фото-мандрівка Тарнорудою, яка має усе, що може увійти сьогодні до скарбниці Волочищини туристичної, приваблювати гостей з усієї України та закордоння: і старий Сатанівський тракт, і Тарнорудський некрополь, де спочиває пивовар, що варив пиво на 100 років раніше, ніж почало свій шлях легендарне Львівське, і єврейський кіркут, і церква-костел святого Станіслава, зведена коштом Ізабели Чарторийської та князя Станіслава Любомирського в 1816 р., і маєток Мордвінових – унікальна архітектурна пам’ятка у неоготичному стилі», – розповіла під час презентації авторка.
«Це унікальне, містичне місце з власними легендами та загадками. Коли перебуваєш там, то відчуваєш себе в іншому часовому просторі. Автори проекту долучилися до розробки стратегії розвитку туристичної Тарноруди. Я пишаюся тим, що була частиною цього проекту», – поділилася враженнями громадська діячка Аліна Коваль.
Всі присутні здійснили фото-мандрівку оповитою легендами та дивовижними історіями стародавньою Тарнорудою.
Джерело https://goo.gl/SnXU23
Історія з селом Тарноруда, що у Волочиському районі, у мене склалася якась просто дивовижна. Спочатку прочитала про його принади у детективному романі подільської письменниці Лори Підгірної, потім поїхала туди, і зустріла абсолютно випадково залюбленого у це місце краєзнавця, і сама полюбила Тарноруду не згірше. Бо тут справді є що подивитися шанувальникам старовини. І починати треба з екскурсу в історію, а потім ще додадуться всілякі легенди. Коротше, плануйте на відвідини цього невеликого подільського села цілий день, не менше! Щоб не бігати потім так, як ми, галопом по старовинному кладовищу, яке можна розглядати годинами!
700 РОКІВ ІСТОРІЇ ТА ЧУДОТВОРНА ІКОНА
Нині невелике село – тут живе трохи більше 800 осіб – колись було славетним містом, яке в ХVІ столітті, в часи правління магнатів Одроводжів, отримало Магдебурзьке право, мало магістрат, розвивало різні промисли та торгівлю та проводило чотири ярмарки на рік. Називалося воно тоді Розматинці. Саме в ті часи було зведено перлину цього села: костьол Божої Матері Святого Скапулярію. Щоправда, спочатку дерев’яний. Його звели брати Коріатовичі і присвятили перемозі над ординцями у битві під Синіми Водами. У 1754 році його перебудував Олександр(Август)Чарторийський. Ймовірно, саме тоді в Тарноруді з’явилася священна реліквія – ікона Ісуса Милосердного Тарнорудського, яка зцілювала людей. Збереглися фотографії велелюдного паломництва до костелу. Кажуть, коли радянська влада захопила сакральну споруду, на даху знайшли купу костурів та палиць – опосередкованих свідчень зцілень. А ще конфіскували цілих 16 кілограмів золота. У Вікіпедії пишуть, що в ті нелегкі та криваві часи ікону Ісуса Милосердного вивезли до Польщі. Але наш провідник припускає, що вона залишилась в Тарноруді, і віднайшлася якраз на початку нашої, українсько-російської війни у 2014 році та незабаром святиня постане перед вірянами у всій своїй красі.
Костел можна вважати першим пунктом нашої екскурсії. Незважаючи на скромне убранство, храм вражає. Товстелезні стіни, срібна чеканка-ікона, склепи у величезних підвалах. Коротше, тут треба обов’язково побувати, надто тоді, коли ікона Ісуса Тарнорудського повернеться додому.
Якраз навпроти костелу розташована іще одна старовинна споруда: палац Мордвінових(давніше він належав родині Mальчевських). Зараз тут міститься місцева школа. Палац має два поверхи, по боках його вінчають вежі. Збереглися з тих часів ще дубові вхідні двері, є зруйновані підпiрні мури та господарські льохи. Між храмом та будинком, як це завжди велося, було прокладено підземний хід, але зараз він засипаний. Цікаво, що на гербі Тарноруди раніше красувалася біла троянда. Палац Мордвінових мені чомусь нагадав саме троянду.
РУКОТВОРНИЙ ОСТРІВ
На рукотворному острові на березі Збруча колись розміщався центр міста – магістрат, кілька храмів, митниця. Сьогодні у досить гарному стані ми застали перлину цього села греко-католицький храм Святого Станіслава. Мене він вразив убранством, вівтарем, старим, зі стертими клавішами органом та 200-літньою іконою. Ні, ще не все. Ще купіллю для немовлят, дверима, ключами…та всім. Звісно, ви це побачите на наших фото, але дух цього храму треба відчути самим! До речі, за кілька метрів від нього розташована австрійська митниця. І хоч будинок напівзруйнований, він все одно вражає старою черепицею, архітектурною довершеністю. Тут ще можна побачити льохи для зберіганні харчів. Розташовані, між іншим, на одному рівні з річкою Збруч. А трохи далі є напівзруйнована халупа – хата, в якій народився і жив відомий у Франції лікар, герой Франції Бернард Халперн (о, ще забула: Тарноруда – батьківщина й відомого дивака та просвітителя подільського Ігнація Мархоцького).
КЛАДОВИЩЕ-МУЗЕЙ ТА ПРИРОДНІ ДИВА
Величезне, мов море, озеро, яке, за місцевими переказами, має форму стопи Ісуса, і де, між іншим, ще ніхто не втопився(!), вікно-озерце з блакитною водою, яке утворюється з підземних джерел, старезні липи – їм точно до 300 років, всередині них можна навіть сховатися. Все це – Тарноруда.
Особливим місцем, фактично, музеєм під відкритим небом, є тутешнє кладовище, нерозчищене місцями, встелене барвінком, як зеленим килимом. Тут тобі і велична стела з жінкою та змієм, який сам себе кусає за хвіст (уроборос), і пам’ятник з Матір’ю Божою Семистрільною, яку колись розстріляли в упор чекісти, і могила місцевого броваря, і зрадниці, і численні склепи. Не згірше за львівську Личаківку!
Координати цього чарівного місця такі: якщо їдете машиною, то повертаєте з траси Хмельницький-Тернопіль біля села Поляни. Село Тарноруда розташоване за 18 кілометрів від міста Волочиськ. Якщо захочете влаштувати справжню екскурсію, телефон краєзнавця Андрія 0979607008.
Тетяна Гречана
Джерело https://goo.gl/WQnRd8
Костел Божої Матері святого Скапулярію на картині Наполеона Орди.
Найдавніший храм
Храм у Тарноруді був заснований ще за князів Коріатовичів. Цвинтар на його території 17-18 століття зберігся лише частково. Тоді він був поділений на сектори: на основній алеї були поховані багатші люди, по боках – бідніші. З північного боку є поховання початку 20 століття. Серед поховань є гробниці масонів, священників, митців, лікарів. На стелах гробниць – сліди від куль після боїв Чорних запорожців із більшовиками у вересні 1920 року.
Карта Ф. фон Міга 1763-1782. Фото надане Андрієм Майхером.
Святовознесенська церква
Церкву тут звели після відходу турків із території Поділля. Почалося все з того, що під час панування на території Тарноруди Османської імперії (1672-1699), сюди звозили людей для добування каменю в кар’єрах. Камінь потрібен був для будівництва та відновлення фортеці в Сатанові. Для робітників, яких на початку 18 століття понавозили чимало, постала потреба у православному храмові. Спочатку тут збудували дерев’яну церкву, а пізніше – кам’яну.
Карстові озера
Утворені підземними водами озера називають «вікнинами» від назви села Вікно Тернопільської області. У цьому селі, на території півтора гектара було п’ять карстових озер, оточених болотом. Поверхня води вікнин має блакитний колір. На Збручі, біля дамби є теж вікнина із підземних вод, через які плавають риби з одного карстового озерця в інше.
Церква-костел святого Станіслава
Храм закладений у 1717 році, збудований у 1816, а освячений – 1827. Його використовували дві громади: греко-католицька і православна. У церкві збереглися багато анаграм, а старий орган частково збережений і досі. Особливість храму в тому, що тут є 200-літня двостороння ікона венеційських майстрів виконана на блясі. На стелі храму й досі збереглася фреска.
Будинок Бернарда Галперна
Бернард Галперн народився в Тарноруді у 1904 році. Його будинок знаходиться поруч із храмом у напівзруйнованому вигляді. Першу освіту Гальперн отримав у храмі святого Станіслава, де священик навчав його французькій мові та латині. Пізніше він навчався у Польщі та Франції, а в 1936 році отримав ступінь доктора медичних наук у Паризькому університеті Сорбонна. Серед його учнів – лауреати Нобелівської премії.
Бернард Галперн народився в Тарноруді у 1904 році.
Костел Божої Матері святого Скапулярію
За легендою, костел заснували після того, як мисливець із сусіднього села, під час полювання, пробирався через терен і натрапив на ікону Ісуса Христа. Принісши ікону додому, він виявив на другий день, що святий лик зник. Через деякий час мисливець знов пішов на полювання і знову знайшов цю ікону. Так відбувалося три рази, аж поки місцевий священик не порадив побудувати каплицю на цьому місці.
Так, у 1355-1365 роках у Тарноруді був збудований перший дерев’яний храм. Храм декілька разів був перебудований. Спочатку, у 1643 році, на кошти Катерини Сенявської дерев’яний храм перетворився у мурований костел. А через майже сотню років, у 1754 році костел розширили шляхтичі Чарторийські добудувавши до нього задню частину, бокові часові та крипту. Храм, перш за все, був місцем паломництва до чудотворного образу Ісуса Христа. За переказами, відомо що понад 200 людей зцілилися від невиліковних хвороб. Коли перекривали храм – виявилося, що гонта була привезена з Франції. З неї вивезли майже 5 возів милиць. Люди в молитві до Ісуса Христа зцілялися і залишали милиці тут.
Храм був місцем паломництва до чудотворного образу Ісуса Христа.
Маєток Мордвінова
Маєток був збудований в середині 19 століття. Після того, як у власника Тарноруди, поміщика Мальчевського, через махінації з документами забрали маєток, його викупив чиновник Луценко. Новий господар привіз собі молоду дружину із Москви. Через деякий час він помер, а його дружина одружується із майором Мордвіновим. Він побудував палац із червоної цегли. З боків будівлю прикрашали вежі. Замкового вигляду йому надавали оборонні мури. В інтер’єрі використано досить багато ковки.
У 1911 році відбулася сімейна драма, після якої донька на деякий час залишилася мешкати у палаці сама. У 1917 році більшовики її розстріляли. Вже після захоплення Тарноруди більшовиками, тут відбулося повстання проти радянської влади, адже люди не погоджувалися, щоб їхні землі забрали у колгоспи. Радянська влада тут не могла укорінитися досить довго. Важливу роль в житті місцевих мешканців відігравала церква, а притаманне їм відчуття власності підсилювало її вплив. Підігрівали повстання також польські офіцери з-за кордону.
Довідка: Тарноруда до 17 століття називалась Роматинці (Romatyncze), і з’являється під сучасною назвою Тарноруда у 18 столітті. Стара назва згадується в королівській енциклопедії як Роматинці — місто вище Сатанова на лівому березі річки Себровець (сучасний Збруч). Основною версією походження назви є розміна місце де відбувалась тогрівля і розміна товару та краму . Ще за Коріатовичів у Тарноруді велась активна торгівля на шляху з Кам’яниця Подільського до Кракова. За деякими припущеннями назва Роматинці — це скорочена назва від мусульманського слова «дорога» або ж «Ромадан», за іншою версією це топонім поширених назв таких сіл у Підволочиському районі, як Романове село та Романівка.
Автор тексту і відео Вадим Василишин.
Джерело https://goo.gl/SmVAwD
Ця прикордонна земля, відмежована Збручем від Тернопілля, з давніх-давен лежала на перехресті торговельних, паломницьких, мандрівних і невільничих шляхів, на перехресті світових релігій, на перехресті культур, потопаючи у смарагді заплав, лук та густих лісів…
Купецькі човни приставали до берегів Збруча, привозили сюди звідусіль дорогоцінний крам, а небезпека нападу татарських орд лише гартувала дух та силу волелюбів та відчайдухів, що обрали ці мальовничі нескорені місця для життя. Адже мешкати на пограниччі у всі часи було непросто.
Сюди на лови дикого вепра чи оленя не раз навідувалися вельможні литовські князі Коріатовичі, а славнозвісне «волочище» — болотистий берег, яким середньовічні купці перетягували свої човни в обхід митниці — дало назву невеличкому сільцю, що віки по тому стало містом Волочиськ, центром регіону, центром сучасної об’єднаної територіальної громади.
Найбільшої уваги поціновувачів «зеленого» туризму заслуговує маршрут Волочиськ — Тарноруда — Зайчики.
Колись вельможна Тарноруда, що на Волочищині, має всі шанси для того, аби перетворитися у потужний історичний бренд свого регіону. А все завдяки тому, що середньовічне Розматинча, як тоді називали Тарноруду, було тісно пов’язане з історією решти Подільської землі. Інакше й бути не могло, адже Тарноруда слугувала її крайнім форпостом і у певному сенсі — ключем до Поділля.
Розквіт Тарноруди-Розматинча, як і всього Подільського князівства, почався більшою мірою за Олександра та Юрія Коріатовичів, безпосередніх учасників легендарної битви на Синіх Водах 1362 року, де русько-литовські війська на чолі з князем Ольгердом завдали нищівної поразки монголо-татарським ордам. Врятували Європу від понищення. У тій битві брали участь і племінники Ольгерда, княжичі Олександр та Юрій, яким після перемоги дядько Ольгерд і відділив Поділля у володіння, а разом з ним і Розматинча-Тарноруду.
Одна з легенд Тарноруди — про заснування тарнорудського костелу Божої Матері Святого Скапулярія — виникла саме завдяки явищу дуумвірату — одночасному попарному правлінню Коріатовичів. Отож ця історія розповідає, як якихось два безіменних брати на місці старої дерев’яної каплиці у Розматинчі звели кам’яний костел…
Однак дивне формулювання про двох «безіменних» заможних братів, що могли собі дозволити інвестувати кошти у будівництво костелу над Збручем у смутне лихоліття, наводить на думку, що ними могли бути саме князі — Олександр та Юрій Коріатовичі, тогочасні повноправні володарі землі Подільської.
У ті славні часи люди здобували собі ім’я у ратних лицарських подвигах, пам’ятаючи також і слова 113-го Псалма, котрий був девізом усіх християнських лицарів доби Середньовіччя, зокрема відважних тамплієрів: «Не нам, Господи, не нам, но Імені Твоєму дай славу…». Тож цілком можливо, що саме тому князі Коріатовичі вважали для себе ганебним чіпляти на тарнорудський костел табличку з написом, традиційним для сучасних нардепів-благодійників «Побудовано за ініціативи та підтримки бла-бла-бла….»
Отож костел двома «безіменними» братами був зведений в тих часових межах легендарної Синьоводської битви, а можливо, і на честь перемоги у цій баталії.
Коріатовичі підтримували тісні зв’язки з Римом, а 30 січня 1378 року Папа Григорій XI наділив одного з них — Олександра, хрещеного, до речі, за латинським обрядом якраз напередодні Синьоводської битви, священним привілеєм надавати місцевому населенню духовні відпусти. За Коріатовичів Тарноруда розквітла як торговельне містечко. Тож Розматинча — перша, тодішня назва, що походила, ймовірно, від слова «розмін», могла цілком відображати формат життєдіяльності міста. Містечко перетинав вельми жвавий тракт, що вів до Кракова. Розкинувшись на березі повноводого Збруча, Тарноруда була оптово-торговельним центром, де велася жвава торгівля та обмін.
Пізніше Тарноруда отримала й Магдебурзьке право, що лише підтверджувало комерційні амбіції її мешканців.
Будучи одночасно торговельним центром і крайнім форпостом Подільської землі, Тарноруда, за логікою, мала б мати й оборонні споруди, вали та укріплення, котрі б захищали мешканців та гостей міста від ворожих нападів. На думку волочиського краєзнавця Андрія Майхера та хмельницького науковця Володимира Захар’єва, укріплення у Тарноруді справді були. Їх конфігурацію й досить чітке окреслення й сьогодні можна спостерігати на території юдейського некрополя XV-XVI століття.
Віковічна історія Розматинча-Тарноруди зберегла багато таємниць та запитань і для сучасних дослідників. Елемент геральдики колишнього містечка — біла троянда — нагадує герб королівської династії Йорків.
На печатці міської тарнорудської управи XIX століття — зображення святої Маргарити Шотландської (племінниці за однією версією чи онуки за іншою самого Ярослава Мудрого). Чому саме покровительки Шотландії, королеви Маргарити, — ще потрібно дослідити.
Не менш загадковим є надгробок зі старого некрополя Тарноруди, прикрашений масонським символом — уроборосом. А місцевий пивовар (тарнорудське пиво десь на століття старіше за легендарне львівське) похований під пам’ятним знаком, що має форму іоанітського (мальтійського) хреста. Напис на ньому від 1808 року виконаний зрозумілою українською!
Тарноруда стала домівкою та малою батьківщиною відомих персон. Зокрема, один з її власників, Францишек Ксаверій Мальчевський, був онуком саксонського курфюрста, Георга ІV. Володіла якийсь час Тарнорудою й кохана жінка Оноре де Бальзака, Евеліна Ганська.
У Розматинчі-Тарноруді минуло дитинство першого децентралізатора на теренах України, дивака й філантропа Ігнація Сцибор-Мархоцького, творця легендарної Миньківецької держави, просвітителя та громадського діяча, котрий першим у Східній Європі та за 60 років до скасування кріпосного права у Російській імперії скасував кріпацтво у своїх володіннях.
А на початку ХХ століття у Тарноруді в бідній юдейській родині народився та зростав всесвітньо відомий вчений-алерголог та імунолог Бернард Халперн, якого Франція вшановує як свого національного героя. Одна з площ Парижа носить його ім’я, а у Гонконзі і сьогодні працює дослідницький інститут, ним заснований.
Тим часом у Розматинчі-Тарноруді все ще стоїть убога хатина родини Халпернів. І нікому немає до неї діла…
За 25 років Незалежності місцеві чиновники від культури спромоглися офіційно інвентаризувати та паспортизувати тільки меморіали часів Другої світової війни. Та ще 19 курганів, більшість яких або розорані, або ж розграбовані «чорними археологами». Старовинні некрополі, панські маєтки, храми та пам’ятники — цілий пласт історії Волочищини, офіційно не визнаний, не вивчений, гідно не оцінений. Тож історії Тарноруди, тієї, яка здатна привабити українського чи польського туриста та відкрити Волочищину світу, — офіційно начебто й не існує…
Автор Лора Підгірна.
Тут глухомань і часто доріг майже немає. Але тим цікавіше для допитливого мандрівника. Подорож над Збручем — про кордони, історію, ментальність — і Поділля. Перш ніж стати кордоном областей, Збруч починається зі струмка у Волочиському районі Хмельниччини. Найперше село на річці носить зрозумілу назву Збручівка і нічим особливим похвалитися не може. Хіба тим, що тут народилася співачка Надія Мейхер.
Досліджувала: Ірина Пустиннікова
А от наступні села вже цікавіші. Ожигівці і Токи колись були одним містечком. Для історичних джерел твердиня на півострові посеред ставу відома як замок в Ожигівцях. А для нас фортифікації розташовані вже у Токах. Ну як фортифікації — більш-менш збереглася південна двоярусна вежа та фрагмент мурів.
Каміння з інших башт в 1940-ві роки пішло на будівництво дороги Підволочиськ-Волочиськ. Що не забрали на дорогу, через декаду використали на будівництво стайні. Звів замок наприкінці XVI століття князь Януш Збаразький. Він же намагався перейменувати Ожигівці на Новий Збараж на честь родинного гнізда, але спроба не вдалася. З 1631 року Ожигівці перейшли до Вишневецьких — аж до 1744 року. Останній з цього князівського роду, Михайло-Серватій (1680—1744) пробував переробити замок на палац.
У 1764 році документи вперше фіксують назву Токи — колишнє передмістя Ожигівців відокремилося поки що у межах однієї держави. Після першого поділу Польщі Ожигівці для Токів стали закордонням — аж до вересня 1939 року. Крім замку, в Токах є неовізантійська Преображенська церква (1902—1907) з дерев’яною дзвіницею.
Наступна зупинка — у Скориках. Вони не на Збручі, але не можна таке проминати. Скорики — столиця агроімперії «Україна» Олега Крижовачука. Тут поля і сади вимірюються тисячами гектарів, а добрива закуповуються ешелонами. Колгоспу, а потім і агрофірмі було з чого починати: ще у 1880-х роках, коли село належало Казиміру Тучинському, тут був дуже гарний і правильно організований фільварок.
У самому центрі при дорозі — дерев’яна церква Івана Богослова (1695) під ґонтом. Святиня — останній форпост подільського стилю в дерев’яній архітектурі. Північніше вже починається Волинь. Нечастий для області приклад храму без «поліпшень» з бляхи чи сайдингу. На новій дзвіниці золотом виблискує ім’я міцного господарника Крижовачука — дав гроші на будівництво. Неоковирна нова капличка в ядучих штучних квітах поруч дисгармоніює з старою спорудою.
Івано-Богословська церква — типова представниця подільського стилю в народній архітектурі. Хоча ще кілька кілометрів на північ — і кінець Поділлю, почнеться Волинь. Кілька років тому зрубали старі дерева, що оточували пам’ятку. Без них церква ніби гола. Якщо церква відчинена — вам дуже пощастило: всередині бароковий шестиярусний іконостас. Переказ стверджує, його доставили сюди на волах з Києва за наказом Богдана Хмельницького. Позолотили іконостас у 2000 році не без спонсорської допомоги Леоніда Кучми. Місцевий «Страшний суд» — пізньосередньовічне унаочнення жахів пекла для неписемних вірян — зберігається у Львові.
Далі прямуємо у Дорофіївку. Хоча якщо у вас краєзнавчої жилки немає, вам сюди не треба. Простий, як креслення трієчника на тригонометрії, дерев’яний костел св. Станіслава (1877 або 1889) естетичного задоволення не принесе, але дерев’яні костели — велика рідкість для України. На Тернопільщині він такий один. В селі є ще церква св. Параскеви (1938) — сувора, неначе замкова башта.
На Збручі немає великих міст, всього три скромних райцентри. І два з них ось вже, по-сусідству. Підволочиськ — крихітне селище і чималий транспортний вузол Львівської залізниці. Через Збруч — партнер і суперник, хмельницький райцентр Волочиськ. Теж вузлова станція, але вже Південно-Західної залізниці. Більшість будинків-станцій на захід звідси будуть мати виразний австро-угорський характер, деякі станції на схід нагадуватимуть, як будували вокзали в Російській імперії.
Дивна доля в Підволочиська: вічні якісь ролі другого плану. В часи Збаразьких і Потоцьких Підволочиськ був передмістям Волочиська. Віки дві частини одного по суті поселення Волочище на торговому шляху між Заходом та Сходом ділив лише брудненький Збруч. Човни довелося переправляти волоком, звідти й назва.
Волочиськ в кінці XVIII століття перейшов до рук Романових, а Підволочиськ став присілком сусіднього села Староміщина. У 1856 році сюди дотяглася залізниця з Тернополя, Підволочиськ став важливим прикордонним пунктом між Австро-Угорщиною і Росією. Листівки початку ХХ століття. демонструють показну будівлю вокзалу і вусатих прикордонників, що позують на фоні шлагбауму — межі держав. Рух потягів в той час через був жвавим: російська знать їхала на європейські курорти, купці везли на нові ринки збуту золото, хутро, продукти. Колишнє село вибухнуло численними готелями, постоялими дворами, банками і ресторанами. З вікна потягів, що прямують на Львів, видно цілком радянську за духом центральну площу: перед міськрадою пафосний янгол; бронзовий Тарас Шевченко скромно тримає в руках плащ. Трохи далі сецесійний будинок з башточками (музей УПА), Троїцька церква (1863). Дорогою до автостанції минатимемо сірий двоповерховий будинок (Товариство сприянню оборони України), де в 1913 році Іван Франко читав поему «Мойсей», а зараз закуповують бузину.
20-тисячний Волочиськ до туристів не звик. Воно й зрозуміло: нечисленні старі споруди замучені радянськими часами; нові храми скоріше відлякують, ніж притягують погляди. Покровська церква у мікрорайоні Волочиськ 1 взагалі може використовуватися як наочний приклад, як будувати НЕ треба, настільки непропорційні й дивні цибулини наліплені на святиню зверху.
Костел Йосипа Обручника (1813—1817) можна упізнати за хрестом на даху — зовні класицистична споруда з колонами нагадує сільський будинок культури. Один з корпусів санаторію «Райдуга» (вул. Запорізька, 11) — колишній палац, але про це треба знати, бо візуально ніколи не здогадаєшся. Пасквіль вийшов, а не опис, час сказати щось приємне: з Волочиська до Тарноруди веде непогана дорога, значно краща, ніж очікуєш.
Тарноруд є дві. Так і хочеться написати «по одній на кожен берег Збруча», але це буде помилкою. Бо у річки біля Тарноруди відразу шість берегів. Але давайте спочатку про ту Тарноруду, котра з хмельницького боку і більша.
Місцевий костел видно здалеку. За легендою, якийсь Андрій із Рибна під час полювання побачив на зарослому терном березі Збруча образ з Ісусом. Далі — сюжет, знайомий по багатьох історіях чудотворних образів: чоловік забирає ікону в свій дім, а вона раз по разу повертається на своє місце.
Андрій зрозумів: краще образ не чіпати. Звів біля нього капличку — і до тернових кущів пішли прочани. У 1355—1365 роках тут зводять дерев’яний костел. Катерина Сенявська вибудовує святиню в камені в 1643 році. У 1754-му костел було перебудовано в пізньобароковому стилі. Хоч яким велетенським був костельний двір, та й він не вміщав всіх коней та возів під час прощ до чудотворного образу (3 травня та на Успіння). У 1773 році чудотворну ікону вдягнули в срібні шати з золоченою короною. У ХХ столітті образ, що так не хотів покидати берег Збруча, таки з рідного місця зрушили. Спочатку в 1920 році, коли Поділля потрапило нарешті під п’яту більшовиків, його вивезли в Тернопіль. Далі була Польща: Краків і місто Рожищ. Зараз ікона прикрашає храм Зельонки Паслецької. У 1934 році костел закрили, в приміщенні влаштували клуб і танцювальну залу, потім — зерносховище.
Наступну пам’ятку села треба шукати. Пароль — «школа». Вона розташована у цегляному палаці Мордвінових. Колись і башта була вищою, і балкон гарний навколо неї вився, але й зараз відразу розумієш: таки палац. З мелодраматичною історією. Надія, юна вдова поміщика Луценка закохалася в петербурзького військового інженера Мордвінова. Одруженого, з двома синами-гімназистами. Заради Надії Мордвінов домігся розлучення, кинув службу, осів на Поділлі та створив проект нової садиби. Місцем обрав схил пагорба над Збручем. Щоб було надійно, укріпив пагорб майже фортечним цегляним муром — його залишки збереглися. На вершині розбили парк. Садиба мала водогін, у дворі працював фонтан.
Та не судилося парі жити довго й щасливо. Мордвінов захворів, Надія зрадила йому з іншим. Дізнавшись про це, інженер відправив доньку з нянею до саду гуляти, викликав до себе дружину — і застрелив її. Сам невдовзі по тому помер у тюрмі. Дівчинку взяв на виховання священик Яворівський.
У ХХ столітті у палаці були то контора радгоспу, то сиротинець, то от школа.
Тепер можна і на той берег. На березі водосховища спробуйте роздивитися три русла Збруча. В радянський час в хмельницькій Тарноруді влаштували ГЕС, але потужності не вистачало. От і намагалися природу обдурити. Все село копало водосховище і нові русла. Кордон між СРСР і Польщею (а потім Хмельницькою та Тернопільською областями) йшов по першому руслу. А річка зараз тече по третьому — за кілька десятків метрів від старого. Формою водосховище нагадує людську ступню — місцеві швидко придумали про це легенду про ісусову ногу. У тернопільській Тарноруді теж є костел (1816), але скромніший за сусіда. Поруч — фіґура св. Яна Непомука (1806).
Далі не забудьте пристебнути ремені безпеки, бо до хороших доріг ще далеко. І це стосується обох берегів Збруча. Через Фащівку (мурована церква Різдва, 1867) і Турівку вибираємося на Красне, на трасу. Праворуч тягнеться зелене пасмо Медозборів — скам’янілий кораловий риф Сарматського моря, головні гори Поділля.
В Красному при дорозі стоять Троїцька церква (1806) та костел св. Антонія (1892). З Красного веде дорога до Козини. Тут збереглася скромна дерев’яна церква св. Параскеви (XVII ст.). Під ґонтом — ми вже знаємо, що це раритетна риса. Хатній тип, коли храм не відрізнити від сільської хати, — фішка Буковини, але на Тернопільщині теж є такий релікт.
У Волиці церквиця (XVII ст.) теж під ґонтом, але тішитися там вже нічому: дерев’яні стіни в дев’яності роки обмурували, храм повністю втратив первісний образ.
Далі — Хмельниччина і Сатанів. Пожертвуйте містечку кілька годин часу — воно їх варте. Замок можна буде розгледіти вже на мості через Збруч — він ліворуч. Фортифікації в 1890-х роках стали частиною місцевої цукровні. Завод вже давно попиляли на металобрухт, а замок стоїть, тримається. Крім решток двох башт і мурів над Збручем варто побачити й архаїчну круглу вежу. Її датують князівськими часами.
На березі річки трохи нижче від замку — старий водяний млин. Збереглося обладнання мукомольні.
Костел з двома вежами-дзвіницями — новобуд на місці старого. У дворі лікарні поблизу автостанції — фігура скорботного Ісуса. Він сидить — і через це вважається місцевими краєзнавцями унікальним. Неправда: сидячі статуї Христа трапляються багато де, зокрема і в популярних серед туристів Львові та Кам’янці-Подільському.
Ліворуч від траси Т0903 буде міська брама, єдине, що вціліло від міських укріплень Сатанова. Збереглася таблиця з багатослівними самовихваляннями Адама Миколи Сенявсього (1724). Роздивитися її важко: вона розташована всередині. Хоча брама — пам’ятка архітектури, біля неї місцевий підприємець городить зараз щось із силікатної цегли, спотворюючи давні мури. Напроти брами піднімаються сходи.
Вони виведуть до оборонної синагоги в мавританському стилі (XVI ст.). Приміщення багато років стояло без господаря, із забитими вікнами, з горами сміття навколо. Восени дикий виноград, що вився по стінах, спалахував червоним, посилав сигнали SOS кудись в небо — лише там лишилися сатанівські іудеї. Ті, що на землі, на синагогу уваги не звертали — де вони, а де містечко на Збручі, серед бездоріжжя і бідності. Але божниці пощастило.
У 2012—2014 роках споруду відреставрували на кошти Хмельницької обласної іудейської релігійної громади. Випадок нечастий — і все б чудово, якби не металопластикові вікна, підлога з підігрівом і новомодні двері з ковкою, які пам’яткам не пасують. Три стіни потинькували. Четверту лишили оригінальною, кам’яною. Склепіння зали теж кам’яні, без декору: багаті орнаментальні розписи з ХІХ століття давно облетіли.
Синагога свою пряму функцію виконувала 400 років: з 1530-х до 1930-х років. Потім її віддали військовим під склад боєприпасів: по Збручу йшов кордон з Польщею, військових було багато. У 1960—70-х років, коли кордон відсунувся на захід, у синагозі облаштували зерносховище.
Синагогу гарно фотографувати з пагорба над міською брамою. Там — старий іудейський цвинтар, кіркут. Більшість мацев — із гарним різьбленням. Трапляються дуже старовинні.
Попід кіркутом біжить дорога до курорту Слобідка Сатанівська. Більшість його пансіонатів та санаторіїв ховаються у лісах над Збручем. Туристу ж не обов’язково заглиблюватися аж так далеко — вистачить оглянути оборонний Троїцький монастир XVI—XVIII століть, мікс фортеці і тихої обителі.
Нижче від церкви, в скелі над Збручем, збереглися рукотворні тісні печери, з котрих монастир і починався колись. Сонячний годинник на стіні храму — з 1744 року. Колись при монастирі діяв єдиний на всю Україну цех жебраків. Мав свою символіку, печатку і керівництво. Щоб стати членом цеху, потрібно було шість років проходити в учнях, а потім здати екзамен. Щовесни місцеві цеховики-жебраки розбрідалися звідси по Поділлю і Волині, а на зиму поверталися в монастир.
Ще далі, ніж санаторії, заховані в лісах два крихітні села-тезки. Тільки у хмельницького залишилася сполонізована назва, а у тернопільського — більш питома для українського вуха. Кринцилів і Крутилів мають на двох 80 жителів. Через села йде промаркована вказівниками дорога до Пущі Відлюдника — ще однієї печери у м’якому вапняку.
Південніше Сатанова дороги віддаляються від Збруча. Через Закупне (поруч з селом крутезний шматок Медоборів) і Вільхівці знову відправляємося на Тернопільщину — в Гусятин, останній райцентр на Збручі і малу батьківщину Северина Наливайка. Від замку і ратуші тут нічого не лишилося. Що є? Замурзана євроремонтами оборонна Онуфріївська церква (XVI ст.); синагога в мавританському стилі приблизно того ж часу (у ній колись був музей, а зараз експонується руїна і запустіння); бернардинський костел Діви Марії (XVII ст.) в процесі нескінченного ремонту — та будинки Українського народного дому та товариства «Сокіл» початку ХХ століття.
Далі через Суходіл (Дмитрівська церква, 1909) добираємося у Сидорів. Одне з найцікавіших сіл на Поділлі має руїни замку Калиновських (XVII ст.), великий домініканський костел (1730, він оживає лише на великі католицькі свята), церква Різдва Богородиці (1812) та зовсім скромні рештки маєтку поміщиків Пайгертів. Дивитися на місток, що вів до одноповерхового двору Пайгертів, — сумнівне задоволення. Більше вражає їхній родовий склеп на сільському цвинтарі. Хоча все одно вся увага туристів буде прикута до костелу та замку. Вони неймовірні. Власники коптерів можуть пересвідчитися на власні очі: з неба храм нагадує родинний герб Калиновських: стрілу і дві зірки. Замок, хай і вибудований за формою півострова на невеликій річечці Суходол, теж нагадує абрисами стрілу.
Поруч з Сидоровом — наступна пара сіл-тезок. В Шидлівці на Хмельниччині можна перейти по містку-кладці, але дивитися там особливо немає на що. У тернопільських Шидлівцях натомість є скромний костел Благовіщення (1935), Миколаївська церква (1752) та старий водяний млин. Збруч біля нього говіркий, перекочується по валунах і буркоче щось незадоволено. Може, свариться, що млин вже не працює.
Через міст між Сокиринцями Гусятинського і Сокиринцями Чемеровецького районів можна повернутися на Хмельниччину і заїхати у село Збриж. А було ж містечко — з замком та кармелітським монастирем (1745). Мури монастиря зараз оточують ферми, від фортеці лишилася єдина башта, котру в радянський час використовували під клуб. Останню облогу збризький замок витримав на межі ХІХ—ХХ століть: місцеві селяни не випускали останнього збризького пана, Казиміра Козицького, майже два місяці. Довів. Козицький таки втік з облоги — кажуть, підземними переходами. А скарби заховав. Якщо вже мова про скарби, то хто їх тільки у Збрижі не закопував.
Найепічніша легенда повністю дублюю популярний переказ з Кам’янця-Подільського: коли у 1699 році яничари покидали Поділля, султан ніяк не міг вивезти свою золоту карету. Тож заховав її у Збрижу. Тепер начебто турки благають віддати їм село на один день — за старими картами вони віднайдуть захований скарб.
Наступний збручанський пункт — Скала-Подільська. Коли Україна відмовилася від ядерної зброї і ракетні шахти в лісі біля Бурдяківців спустіли, зі Скали пішов військовий гарнізон. І забрав із собою чималу частину життєвої сили містечка. Старий центр міста, між парком із залишками потужної резиденції намісника Галичини Агенора Голуховського та костелом (1719), зараз нагадує декорації до якоїсь щемливої кіно-історії про втрачені іудейські квартали.
Будинки блимають вікнами без скла, стіни хиляться до землі, половина крихітних крамниць стоїть зачинена — і лише базар по середах наповнює тісні вулички життям. Замок — головний туристичний магніт Скали. Старіша його частина, ще х XV столітті, розташована найдалі від брами та порохової вежі. Її й не видно з цього боку — заступає палац, котрий у XVIII столітті звели магнати Тарли. Звели, а жити там не встигли: садибу зруйнувала пожежа від блискавки.
За 5 кілометрів від Скали-Подільської — Бережанка з милим костеликом над урвищем.
Хоча милі костелики на тернопільському боці трапляються майже в кожному селі. Десь вони діючі (Вільхівчик, Залісся, Збручанське, Окопи). Десь віддані під церкви (Нивра, Трійця). Десь стоять покинутими руїнами (Турильче, Личківці, Михайлівка).
Тема відновлення римо-католицьких храмів на Західній Україні — важка. Селяни не вважають ці пам’ятки своєю спадщиною («То польське») і спокійно спостерігають за занепадом. Якщо храму дістався шанс на нове життя вже у якості церкви, з великою вірогідністю від його автентичного вигляду залишиться дуже мало — як це сталося у Ниврі чи Гермаківці.
Власне, ці сторічні костели — один з небагатьох візуальних маркерів, за котрими без карт розумієш, на якому березі Збруча перебуваєш. Інший такий маркер — насипні кургани-символічні могили січовим стрільцям, котрі трапляються лише на Тернопільщині. Третім маркером були численні бюсти ленінів та щорсів, але останній ленінопад змів цих зомбі з постаментів.
Пара сіл Збручанське — Чорнокозинці дуже цікава, але майже недосяжна. Те, що веде сюди, дорогами назвати важко. Неймовірне бездоріжжя — але ж рештки замку кам’янецьких єпископів та остов костелу св. Йосипа у Чорнокозинцях і найстаріший мурований храм Тернопілля у Збручанському (кінець XIV ст.)… Громадський транспорт ходить дуже нечасто, розклад у нього незручний, тож і це не варіант. Храм у Збручанському пережив кілька ремонтів і аж таким архаїчним не виглядає. Скромний, із товстенними стінами, невеликий — старий він. Старий. Вірте відчуттям, а не очам.
З Чорнокозинців видно Кудринці з наступним замком. Для птахів це поруч — кілометри 3 по прямій. Але Збруч тут вигинається змією, дороги дуже погані — якщо ви не на комбайні, можливо, краще вибиратися у Кудринці з Кам’янця-Подільського чи Мельниці-Подільської. Вибиратися варто заради замку Гербуртів (1617) на горі Стрілці. Гору селяни відкушують для своїх потреб — і кар’єр унизу майже проковтнув чималу частину стежки до замку. Найкращі види на твердиню — з протилежної залісненої гори над тернопільськими Кудринцями.
У хмельницькі Кудринці веде місток-кладка: проїхати по ньому можна хіба на мопеді. Від замку на горизонті видно білі скелі над селом Завалля. У скелях — триярусна карстова печера «Атлантида», відкрита у 1969 році. Довжина її досліджених ходів — майже 2,5 км. Домовлятися про екскурсію треба заздалегідь за телефонами +38 (097) 148-64-35, (067) 999-27-77. Одяг у підземне царство беріть той, який точно потім не буде шкода викинути: певну частину шляху доведеться провести по-пластунському. А, і пам’ятайте: під землею завжди +11.
Остання точка мандрівки — Окопи. Біля них Збруч впадає у Дністер. Від колись чималої фортеці Окопи Гори Святої Трійці залишилися дві брами — Львівська та Кам’янецька — та гнилий зуб башти Пуласького над урвищем Збруча. Укріплення будували у 1690-х спеціально як пункт для грабунку східних караванів, котрі йшли з підтурецького Хотина в Кам’янець, котрий у 1672—1699 роках теж належав османам.
Скромний костел (XVII ст.) поблизу Кам’янецької брами довго стояв руїною, в якій хтось з селян тримав сіно. Але храму пощастило на Василя Криворучка, простого жителя Окопів, котрий зумів зібрати спонсорську допомогу (більшу частину коштів дала Республіка Польща — як офіційно, так і у вигляді пожертв сотень поляків, що бували в Окопах з екскурсіями) — і зараз відреставрований храм діє.
А далі — великий півень на знакові «ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСТЬ». Бо ж всі місцеві знають: у Окопах півень на три боки кряче. Колись тут сходилися СРСР, Польща та Румунія, а зараз це кордон трьох українських областей — і останні метри великої за своїм значенням ріки.
Джерело https://goo.gl/DyWEWx
![]() |
Не питайте мене, як краще сюди добиратися – нічого путнього не скажу. З Волочиська, начебто, навіть дорога схожа на дорогу: з асфальтом. Ми ж з Ігорем “Лазером” Скальським добиралися в хмельницьку Тарноруду довго і важко, через село з смішною назвою Зайчики, полями і грунтовками. Повторювати за нами варто лише власникам джипів.
А добиратися сюда краєзнавцям варто заради маєтку Мордвінова і старовинного костелу. Про все по порядку, але почнемо з маєтку. Там дуже вже класний синопсис.
Ех, не там шукають натхнення автори численного телевізійного “мила”, не там… Які нянівікі і біднінасті – справжнє завжди фантастичніше і цікавіше придуманого. Тарноруда тому підтвердженням.
Костел, про який ще говоритимемо, – на узвишші, царює над селом, його помітно здаля. Колишня панська садиба – недалеко від храму, але замість сакральної самотності маємо тут профанну сільську забудову навколо.
В садибі – школа. Не така й мала як на глухе село, біля сотні дітей. Нам пощастило зустріти і приязну симпатичну директорку цього закладу, і ініціативну завідуючу, і кількох шкільних вчителів. Саме завуч подарувала мені роздруківку з історією маєтку-школи. Ох, які ж там бразильські страсті!
…В ХІХ столітті в Тарноруді, в одноповерховому будинку неподалік сучасної садиби, жив багатий пан Луценко. Володів він і Тарнорудою, і Постолівкою, і Бубнівкою з Зайчиками, володів і зайчиківським лісом. Хоч було пану вже за п’ятдесят, та не мав Луценко дружини.
Якось поїхав поміщик до Москви, а повернувся звідти вже з юною дружиною, 18-річною красунею Надією. Недовго втішався Луценко щасливим подружнім життям, помер невдовзі. Надія взялася за господарювання, і в неї гарно виходило: маєтності приносили значні прибутки.
До молодої красуні залицялися різні пани, та вибрала вона петербурзького офіцера, військового інженера Мордвінова. Треба ж було так довго обирати, щоб зупинитися на одруженому, та ще й з двома синами-гімназистами? Та кохання – страшна сила, і заради Надії Мордвінов зміг домогтися розлучення, кинув службу і, оженившись з звабливою Надією, осів на Поділлі. Господарством і далі займалася пані, пан же віднайшов себе у будівництві, створивши проект нової садиби.
Місцем обрав західний схил пагорба над Збручем, а щоб було надійно, укріпив пагорб майже фортечним цегляним муром – його залишки збереглися до сьогодні. А от металева огорожа, яка йшла по муру зверхи, не збереглася. З східного боку майданчика теж тягнувся мур, в якому були влаштовані кладові та пивниці. На вершині ж пагорба було розбито парк.
В кінці ХІХ століття було зведено двоповерховий будинок з червоної цегли (25 на 25 м), з гарними балконами, карнизом, відкритою альтанкою на першому поверсі тощо. Балкони колись завершувалися шпилями. Парадний вхід з дубовими дверями (збереглися) було влаштовано з півнчного боку, чорний – з західної сторони. Збереглися також підлога (паркет та біло-блакитні кафлі) та гарні ковані сходи. Колись з другого поверху до парку вів гарний металевий місток: не зберігся. Хоча більше всього шкода верхній ярус башти – куди поділи, навіщо зруйнували?:(
Перший поверх споруди містив 10 кімнат, другий шість і велику залу. Садиба мала водогін, у дворі з південного боку працював фонтан.
Та не судилося і цій парі жити довго й щасливо. Мордвінов захворів, а тим часом Надія зрадила йому з іншим.
Дізнавшись про це, інженер відправив крихітну доньку з нянею до саду гуляти, викликав до себе дружину – і застрелив її. Сам невдовзі по тому помер у тюрмі. Дочку Мордвінова виховував спочатку священик Яворівський, а потім дівчина перебралася до Москви.
Після революції на базі маєтку влаштували радгосп. З 1930-х років тут розміщувалася школа, а після війни і до 1966 р. – сиротинець.
…Багато століть тому на пагорбах над болотистим Збручем росли густі зарослі терну, а до річки спішив потічок Тарнорудка. Якось випало тут полювати якомусь Андрію з Рипна, і коли він вибрався крізь терен на вершину пагорба, раптом побачив образ з Ісусом. Схвильований знахідкою, мисливець відніс ікону до себе додому – та на ранок її вже там не було. За казково-іконною традицією, герой ще два рази відносив образ додому, але той вперто повертався до тернових кущів. (В Кохавині було так само). Нічого робити: біля образу на пагорбі влаштували капличку, образ розрекламували як чудодійний – і до тернових кущів заспішили прочани. Два безіменні брати в 1355-1365 рр. зводять тут перший костел – ще дерев’яний.
В 1583 р. Тарноруда отримала магдебургію. За своє життя вона встигла побувати в руках Одровонжів, Костків, Сенявських, Любомирських, Дуніних, Чарторийських, Малчевських. Ігнацій Малчевський, одружений з Антоніною з Сангушків Дуніною (саме їй присвятив шляхтич Антоніни), переносить свою резиденцію у Тарноруду. Поки була єдиним з тернопільською Тарнорудою ж містечком, навіть поділялася на райони-кути: Ксьондзівку, Піскарівку, Вигнанку і Керніки.
Та ми ж про костел хотіли… Так от. На місці дерев’яного костелика Катерина з Шембеків Сенявська зводить муровану святиню в 1643 р. (саме цим роком датують появу римо-католицької парафії в Тарноруді). Храм освятив кам’янецький єпископ Стефан Рупнеський.(він же свого часу, перед переїздом до Луцька, освятив костели в Червоногруді, Товстому, Старій Сеняві, Плоскирові тощо).
В 1754 р. костел було перебудовано в пізньобароковому стилі коштом Чарторийських. Храм оточували старі дерева. Хоч яким велетенським був костельний двір, та й він не вміщав всіх коней та возів під час прощ до чудотворного образу (3 травня та на успіння). Стіни храму були до 1,5 м завтовшки, склепіння були вкриті рослинними орнаментами. Сім вівтарів храму були багато оздоблені. Чудотворний образ (69,5 на 54 см, олійна фарба на полотні) знаходився за трьома заслонами в головному вівтарі. В 1773 року образ “вдягнули” в срібні шати з золоченою короною. З досліджень польських реставраторів відомо, що на початку XVIII століття ікона пережила пожежу, перемальовувалася, а потім зберігалася в занадто вологому приміщенні.
Скоріше за все, всі ці негаразди з образом відбумалися під час гонінь на католиків і Барської конфедерації.
В 1802 р. склепіння храму потріскалося після землетрусу 14 серпня.
Вежі і мури, які видно на старих зображеннях храму, охороняли цвинтар, що лежав навколо костелу. Відомо, що під час мес до костелу вносили статую св. Яна Непомука. Я не буду тикати пальцем в небо і висувати версію, що саме ця статуя стоїть зараз біля костелу в тернопільській Тарноруді: носити кам’яну фігуру важкувато навіть для кремезних чоловіків.
На початку ХХ ст. (до 1909) ксьондзем в Тарноруді був Броніслав Карчевський. Він організував при храмі хор і оркестр, закупивши весь потрібний комплект інструментів. Славився суворістю до пияків, любив розганяти загулявши за північ веселунів у місцевій корчмі. Його наступника Броніслава Роговського в часи громадянської війни охороняли від біди місцеві озброєні парубки. Саме Роговський в 1920 р. вивіз чудотворний образ з Тарноруди до Тернополя. Відвозив його своїми гарними кіньми селянин Кушнірчук. Як тільки виїхали за Тарноруду, слухняні коні начебто раптом зупинилися і не рушали, хоч як їх не заставляли бігти далі. Священик тоді розгорнув ікону і “благословив” нею село за спиною – і коні відразу побігли далі. В самому ж костелі помістили копію ікони (зараз ця копія знаходиться в каплиці в Гречанах під Хмельницьким). Сам образ пізніше вивезли до Кракова, а звідти до містечка Рожищ. Зараз він знаходиться у костелі міста Зєльонка Паслецька.
В 1934 році костел було зачинено, в приміщенні влаштували клуб і танцювальну залу, а ще певний час тримали збіжжя. Підземелля з криптами було засипано. 5 серпня 1935 року було знищено костельні вівтарі, порубано лавиці і дерев’яні скульптури – щоб не заважали танцювати. Костельну бібліотеку спалили. В храмі влаштовано склад міндобрив. Але хоч і служив костел раднській владі вірою (гм) і правдою, слідкували за ним погано: з даху здерли бляху, добрива заливали дощі, пізніше обвалилися старі склепіння. В польській книжці, присвяченій Тарнорудському образу, сказано, що 600 (!) тарнорудських сімей в той час вислали до Казахстану.
Про чудеса та книжка теж пише: коли в часи ксьондза Броніслава Роговького (1910-ті) дах костелу замість гонту вкривали бляхою, майстру Хіполкові допомагав юнак на прізвище Волинський. За його свідченнями, на піддашшю над вівтарем була величезна кількість милиць, паличок, інвалідських протезів (ноги повторно відростали, чи що?). Причому приходили з надією не лише католики, а й православні. То жінка три години молилася Тарнорудському Ісусу над тілом свого сина-потопельника – і той ожив. Ще якась жінка з Зайчиків мала паралізовану руку, а після прощі все пройшло. Ну і так далі, не буду переповідати казки про велику силу плацебо.
Відомо, що невдовзі після Другої світової, в 1945-46 рр., з “польської” Тарноруди (яка була на той час такою самою радянською, як і ця) часом приходив правити служби священик – костел в тій Тарноруді все ще діяв.
В 1990-ті роки костел повернули віруючим.
Ми всі з школи знаємо, що кордон Хмельниччини і Тернопілля йде по Збручу. А от дзуськи: в Тарноруді ця аксіома не діє.
Справа в тому, що в першій половині ХХ ст. на Збручу була влаштована ГЕС, та щось не склалося. Тож русло річки потім мінялося ще двічі. А кордон пройшов по першому руслу, яке на кілька десятків метрів відрізняється від русла, існуючого зараз. Ось так.
ДЖЕРЕЛО https://goo.gl/NHHCMe
Тарноруда – одне з найцікавіших поселень на Збручі. Я побував тут вже вдруге. І, дасть Бог, поїду і третій раз, бо є тут ще об’єкти, які я не встиг подивитися. Сіл з назвою Тарноруда є два: одне – на хмельницькому березі Збруча з населенням 856 мешканців, а друге, кріхітне, на тернопільському березі, де проживає всього 18 осіб. Про Тарноруду тернопільську я вже розповідав. Сьогодні розповім про більш багату на пам’ятки Тарноруду хмельницьку і трохи доповню про тернопільську Тарноруду.
До поділу Польщі наприкінці XVIII ст. Тарноруда була одним містечком. За переказами, ще у 1355 – 1365 роках два безіменні брати збудували тут перший дерев’яний храм. Пов’язано це з чудотворним образом Христа Спасителя, який побачив на пагорбі при впадінні у Збруч струмка Тарнорудка якійсь Андрій з Ріпни. Той відніс образ до себе до тому, але з ранку він повернувся на свої місце. Так повторювалося декілька разів, поки Андрій не пішов до священика. Той порекомендував збудувати на місці, де знайшли ікону, храм. Величний бароковий тарнорудський костел стоїть, нібито на тому самому пагорбі.
Офіційно ж Тарноруда вперше згадується у XVI ст. Назва поселення походить від сполучення двох слів: “терно” і “руда“. “Рудою” (або “малою руткою“) називали частину села в долині, яка потім з’єдналася з “терном“. В 1569 році поселення потрапило під владу панів Кременецького повіту Волинського воєводства, а у 1578 році згадується, як власність господарів Сатанова магнатів Одровонжів, які володіли нею понад три століття. В 1583 році Тарноруда отримала Магдебурзьке право і стала важливим торгівельним пунктом у верхів’ях Збруча.
На гербі містечка було зображено срібну троянду з вісьмома пелюстками на блакитному тлі.
Щодо історії Тарноруди, то відразу ж скажу, що я не ручаюсь за правдивість написаного нижче. Інформації дуже мало, а та що є, і та суперечлива. Якщо вірити відомому досліднику Поділля Євтиму Сіцинському, то після Одровонжів Тарноруда належала Косткам, Синявським, Дуніним, Чарторийським, Любомирським і, нарешті, Мальчевським.
У 1643 році стараннями власниці Катерини Сенявської у Тарноруді виникла римо-католицька парафія. Того ж року на лівому березі Збруча (зараз – Тарноруда хмельницька) на місці старої дерев’яної каплички (нібито, уніатської), зруйнованої повінню, був зведений костел. Освятив новозбудований храм кам’янецький єпископ Стефан Рупнеський. Ймовірно, костел зазнав руйнувань в часи Визвольної війни 1648 – 1654 роки та під час турецької окупації Поділля у 1672 – 1699 років.
Костел було відбудовано у 1754 році на кошти княгині Ізабелли Любимирської з Чарторийських з у стилі пізнього бароко і освячено під титулом Пресвятої Діви Марії. Стіни храму мали півтора метри завтовшки, а костельне подвір’я було опоясане муром, по боках якого розташовувалися дві башти, від яких не залишилося і сліду. В інтер’єрі було 7 вівтарів. До 1884 роки храм був вкритий гонтом, після чого його замінили бляхою і влаштували купол у православному стилі.
Чудотворна ікона Христа Спасителя знаходилася у костелі до 1920 року, поки не перекочувала до Тернополя, а згодом – до польського містечка Зєльонка Паслецька. Збереглася вона за трьома заслонами в головному вівтарі. Кожного року на Вознесіння до ікони відбувалися відпусти. Сайт села пише, що завдяки чудотворному образу до 1920 року Тарноруда таким самим паломницьким центром для римо-католиків, як Почаїв для православних, а Зарваниця – для греко-католиків.
У радянський період храм був закритий, інтер’єр знищений. В середині совіти розмістили магазин мінеральних добрив. Поруч з закритим костелом спорудили “палац культури”, фасад якого з конструктивістським порталом виходив на захід, і закриваючи костел, мав символізувати “розквіт соціалізму” перед “польською” Тарнорудою, розташованою по той берег Збруча.
У 1989 році костел повернули віруючим, а в 1990 році проводилися роботи з відновлення храму стараннями отця Владислава Ванаґса. У 1990 р. старанням о. було проведено роботи по його реставрації. Наступного року костел повторно освятив під титулом Матері Божої Святого Скапулярія єпископ Ян Ольшанський.
Дзвін на дзвіниці:
Герб фундаторів храму погано зберігся:
З двох надписів з обох боків від герба зберігся лише один:
Дубові двері, здається, оригінальні:
У 1870 року в Тарноруді відкрили парафіяльну школу, яка розміщувалася у невеличкій селянській хатині. У 1897 році було відкрито школу для дівчат, а 1908 році – міністерське однокласне училище. В 1913 році в селі було поштове і телеграфне відділення, кілька приватних крамниць: аптекарських товарів, швейних машин, шкіряних виробів, мануфактурна і бакалійна.
Безумовно, найцікавіша споруда Тарноруди – це двоповерховий палац у еклектичному стилі. На жаль, не можу взяти на себе відповідальність про його історію. В різних джерелах він зустрічається, як “маєток Фронтковських“, або як “садиба Мордвінових“. Якщо вірити Сіцинському, то на зламі ХІХ і ХХ століть власником Тарноруди був Ігнацій Малчевський, одружений з Антоніною Дуніною з Сангушків.
Любительський сайт про Тарноруду (tarnoruda.at.ua) розповідає про якогось загадкового пана Луценка, який володів Тарнорудою і навколишніми селами (ага, дозволила б царська влада володіти українцю такою кількістю земель, та ще й на кордоні!). Той самий Луценко вже в пенсійному віці поїхав до Москви, де знайшов собі 18-річну дружину-красуню на ім’я Надія. Невдовзі Луценко помер, а надія одружилася з військовим інженером з Петербурга, офіцером Мордвиновим. Не знаю, чи про того графа Мордвинова, так само петербуржця, який побудував собі шикарну резиденцію в Ялті, йдеться?
Переїхавши до Тарноруди, Мордвинов збудував на березі Збруча гарний двоповерховий палац з червоної цегли. По боках будівлю прикрашали башти, увінчані шпилями, що робило палац схожим на замок.
Оборонного вигляду йому надавали і підпорні мури, що нагадували фортечні.
Дубові двері прикрашали вхід по палацу, в інтер’єрі якого збереглися сходи з кованими перилами. На першому поверсі було 10 кімнат, на другому – парадна зала і 6 кімнат.
З часом Мордвінов захворів, а Марія тим часом зрадила йому. Дізнавшись про це, пан застрелив дружину, а сам провів залишок свого життя у в’язниці. По-наївному написана шкільна історія села розповідає, що на початку ХХ ст. Мордвинова мала 912 десятин землі, в той час як на 350 селянських господарств припадало 1273 десятин землі. далі описується важки для селян часи, пов’язані з господарюванням Мордвінової: “Землеробство в той час було основним заняттям жителів Тарноруди, лише дехто з них займався шиттям та ткацтвом. Селяни, які в своїх убогих клаптиках не могли вибитися із споконвічних злиднів змушені були наймитуватися у поміщика, одержуючи мізерну плату. За день виснаженої праці на буряковій плантації поміщиця Мордвинова платила 20 копійок, взимку плата за роботу не перевищувала 10 коп. за день. Тяжке життя, безправ’я породжували невдоволення існуючим ладом. Навесні 1902 р. селяни Тарноруди стали самоуправно випасати худобу на толоці і поміщицьким слугам відповідали погрозами. Перелякана поміщиця звернулася до властей. Кілька разів повітовий справник та ін. чиновники приїжджали у село. Селяни стояли на своєму і заявляли, що і далі випасатимуть худобу. Мировий посередник у телеграмі до подільського губернатора просив прислати козаків у Тарноруду щоб зламати опір селян. Власті жорстоко розправилися з учасниками “аграрних безпорядків”. До судової відповідальності було притягнуто до різних строків ув’язнення. Поміщиця розорала толоку і позбавила селян випасу“.
У 30-ті роки ХХ століття совіти розмістили в колишньому маєтку школу. Після війни до 1966 році тут був сиротинець. З того часу і до наших днів в колишній резиденції Мордвинових міститься сільська школа. На території маєтку крім підпорних мурів збереглися господарські льохи.
Неподалік палацу збереглася одноповерхова будівля російської прикордонної застави, яку, на жаль, вдалося побачити лише з протилежного боку. Не вдалося побувати і на єврейському цвинтарі, і на католицькому, на якому збереглося багато цікавих надгробків. Сільський сайт розповідає ще про насипи якоїсь будівлі, яка за одними даними є колишнім пивзаводом, а за іншими – “маєток внука польського короля (???) Францішека Ксаверія Мальчевського, на честь доньки якого названо Антоніни“.
Неподалік від костелу у хмельницькій Тарноруді є скромна православна церква.
Тепер перенесемося на протилежний, тернопільський берег Збруча. Збруч, до речі, тут має аж 6 берегів: його русло змінювали тричі. На березі рукотворного озера-водосховища, яке за розповідями місцевих має форму стопи Ісуса Христа, збереглася будівля водної електростанції міжвоєнного періоду.
Костел у Тарноруді тернопільській спорудили у 1816 році на кошти тодішніх власників Єлизавети Чарторийської та Станіслава Любомирського. 28 травня 1827 року храм освятили під титулом Св. Станіслава. У 1885 році тарнорудська капеланія належала до Тернопільського деканату і налічувала півтори тисячі парафіян. На початку ХХ ст. Тарноруда виступає, як повноцінна парафія з двома тисячами віруючих.
Після Другої світової війни храм, як і водиться, закрили совіти. Повернули його віруючим крихітної римо-католицької громади у 1990 році. У вихідні та свята правити в тернопільську Тарноруду приїжджає ксьондз з Підволочиська.
Табличка на фасаді:
На костельному подвір’ї стоїть фігура Яна Непомука, 1805 рік:
Пам’ятний знак поруч з костелом і вид на костел в Тарноруді хмельницькій:
Поруч з костелом зберігся будинок колишньої австрійської прикордонної застави:
На горі при дорозі на Фащівку – залишки придорожнього хреста із зображенням Божої Матері:
Час Тарноруди НАСТАВ! Відкриваємо Тарноруду Україні, розповідаємо про її історію світу.
Ще одна надзвичайна історія Тарноруди – легендарна пивоварня лицаря-броваря Бачинського, могилу якого і досі можна побачити на старовинному тарнорудському некрополі.
Про це ми писали ось тут #Час_ТАРНОРУДИ
Пивовар Тарноруди спочиває під характерним “мальтійським” (іонітським) хрестом, де вказано дату його смерті – 1808 рік.
Від пивоварні залишилися лише порослі травою руїни. Але завдяки Дмитрий Казанцев , Андрій Майхер та моїм скромним постам тепер про легендарне пиво Тарноруди знатиме більше людей…
Маємо ось такий значок
Значок можна придбати у Дмитра Казанцева додаєм ще декілька фото інших значків які було зроблено https://www.facebook.com/dmitrij.kazancev1?fref=nf